Сташко – повелитель вогню

Це доволі об’ємний роман із втаємниченою назвою, яка не відпускає, а, навпаки, породжує в уяві  кілька інших версій. Однак жодна з них у кінцевому (моєму) варіанті,  не справджується. І тим цікавіше гортати сторінку за сторінкою, аби дізнатись про таємницю, яку автор дуже влучно «обернув» у назву, бо має тонке відчуття  енергії слова.  Наголошую  –  саме так, енергії. Слово, як відомо, звукова багатофункціональна структура, якому підвладне абсолютно все – увесь Всесвіт. Власне, він (Всесвіт) з нього й постав. Це вже третій роман Олексія Ганзенка, який я прочитала. Два попередні сюжетно-карколомні «Блюз на холодній землі» і «Курява» справили не менш виняткове враження: «Сміливо і несподівано!»  А «Курява» виявилась настільки пророчою (пандемія, війна), що ще й досі сидить у мені тривожним «цвяшком».  Як на мене, то дуже шкода, що ці дві книжки у літературному часопросторі у свій час  залишились малопоміченими… 

Отже, «Забудь мене».  Це пригодницька історія чотирьох бойовиків ОУН, вихідців із Тернопілля (Чортків, Гусятин). В осерді роману постать  звичайного сільського хлопчини, сироти Станіслава (Сташка)  Маркевича, який працює на черепичному заводі випалювачем, а в думках – повелителем вогню. Про його спокійне життя йдеться, хіба що, на початку, і то – на двох перших сторінках книжки. А далі – крутий і несподіваний поворот двох доль –  його і коханої дівчини Солі, бо замість першого омріяного побачення (яке мало відбутись ось-ось) , вони опиняються дуже і дуже далеко одне від одного. Сташко, який заступився за Солю перед енкаведистами під час арешту її батька,   змушений був  втікати  за кордон. Це був час  масових репресій (1935) після вбивства в ленінграді більшовика сергія кірова. Тож «убивць знаходили» по всій країні. 

А найдужче він прагнув помсти – за Солю

Треба віддати належне автору  –  майстру деталізованого опису драматичних сюжетів. Так зараз майже не пишуть. Сучасні письмаки переважно вдаються до  публіцистичного письма, примітивно і стисло переповідаючи події. Зустрічаю таких досить часто. Перегорнеш кілька сотень сторінок і не знайдеш жодної метафори чи якогось іншого художнього перла.  

Мені цікаво було зануритись у чтиво, оскільки події зачинались у знайомих мені містечках на Тернопіллі: Чорткові, Оришківцях, Гусятині, Копичинцях, Борщеві.  Чи ж думав наш юний «повелитель вогню», що по якімсь часі  залучиться до підпільної боротьби за визволення рідної землі від москалоти, яка її окупувала? Але шляхи Господні невідомі… Втікаючи від енкаведистів, думав: «Що на тебе чекає? Куля прикордонника, як не руського, то мазура».

Втім, волею випадку, опинившись на обійсті Юліана Скоп’юка у гурті ровесників, Сташко відкриває для себе інший світ, який трансформує його свідомість. Там до його рук потрапляють часописи «Сурми» та «Український націоналіст». Вони  й «витворили в його порожнявій свідомості побудову зрозумілу. Просту й довершену, наче бджолиний стільник. Ім’я цій довершеній побудові – Самостійна Українська Держава. В ній Сташкові не загрожуватиме ані посланий москвою круглоголовий енкаведист, ані жевжикуватий польський копівець, бо «в своїй хаті своя правда», залишається тільки таку побудову спорудити. Звісно, Соля до Самостійної Української Держави не повернеться, але, впрігшись у її здобуття, Сташко бодай прислужиться іншим». А  «Десять заповідей українського націоналіста» справили на нього виняткове враження. Він прагнув помсти за смерть Великих Лицарів, «за руйнування його власного життя, за приниження, страх і втечу, а найдужче – за Солю. Лише за Солю парубок ладен був ставати до спорудження Самостійної Української Держави самотужки!» Це дуже важливий момент! Оті два слова «порожнява свідомість» – блискуча авторська знахідка, яку він майстерно вводить до тексту. Він настільки логічно виписаний, що йому неможливо не повірити. 

Опинившись у «польському» Станиславові  (сучасний Івано-Франківськ), юнак приголомшений побаченим: «Найбільше його вражали люди. Вулицею Станиславова назустріч бойовикам прямцювали гарно, деякі навіть фертикувато, вбрані чоловіки в плащах, капелюхах та з барвистими краватками або шаликами на грудях, а жінки… Таких пань і панянок Сташко досі бачив лише в буржуйських фільмах і зовсім не схожими вони були на городківських ударниць революційної праці в кирзовиках, ватянках, зі щільно забраним під намітки волоссям!»

Найпрекрасніший скарб на землі 

Упродовж багатьох років Сташко  не знатиме, що його кохана –  Соля відбуває покарання в одному з таборів сибіру. За логікою речей кохання, яке щойно зародилось у юних серцях, через важкі випробування мало би згаснути, розчинитись у часопросторі, щезнути, забутись. Але ж ні, воно стиха і віддалено жевріло,  воно додавало сил, зрідка нагадувало про себе, не даруючи жодної надії на прийдешнє буття. Спочатку доля віддаляла їх одне від одного географічно, аби наприкінці роману…знову зблизити. Забігаючи наперед скажу,  автор так майстерно розкрутив визволення дівчини із сибірського табору, що мимоволі  починаєш переконуватись у правдивості незаперечної істини про те, що у Бога немає нічого неможливого, але при одній умові – якщо ти в це віриш. Втім, найпрекраснішим скарбом на землі є любов сердець. І це головний наратив роману. Так відчула я.  

Автор не зраджує своєї манери письма. Він ретельно вивчає епоху і час, про які пише. Тому перед очима замість паперових сторінок постає живий відеоряд, в епіцентрі якого поряд з головними героями опиняються читачі.  Категорії  часу і простору для Ганзенка – святе, і він перебуває в них, як риба у воді. Але за цим усім невидима і важка дослідницька праця, про яку знає лиш сам автор. Географічний калейдоскоп подій таки вражає : ополячена й збільшовичена Галичина, Польща й Німеччина напередодні Другої світової війни, Маньчжурія, Монголія, Китай, Сибір.  Культура, традиції, звичаї згаданих регіонів, куди закидає доля головних персонажів, виписані до найдрібніших деталей.  Це ж скільки треба було витратити потуг та енергії, аби скомпонувати написане, яке зайняло значний відрізок часу під час створення масштабного роману!

У ньому, до слова, панує протистояння кількох світів: українського і російського. Іншими словами – відбувається боротьба світла і темряви. Крок за кроком автор ставить Сташка перед вибором: з ким він і на чиєму боці? Юнак, який до цього жив у своєму вимріяному світі, змушений згодом прийняти важливе рішення. 

Мандруючи сторінками книги, міркую про те, що книжка «Забудь мене» сьогодні на часі. Вона про формування особистості через життєві і ситуативні випробування аж до гарту Духу, його осердя. Тільки така особистість здатна принести себе в жертву заради Батьківщини і кохання. І спадають на думку поетичні рядки української письменниці Ольги Яворської:  «О, скільки серцю наболітись треба, / Щоб пролетіти птахом угорі!»  Між цих двох рядків сконцентроване все життя Сташка Маркевича ! 

Гасло всього життя 

Читаючи роман, читальники  отримають цікаву інформацію про вишкіл «бойовиків» («12 прикмет українського націоналіста» про здоровий спосіб життя), як називали себе юнаки, готуючись у підпіллі до  визволення України і створення самостійної держави. І це не зважаючи на те, що їх можна було порахувати на пальцях… однієї руки.  «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї!» – якоїсь однієї миті це гасло стане для Сташка Маркевича  життєвим дороговказом і сенсом буття.  Разом із братчиками він проходить вишкіл у Німеччині  де «… пізнаватимуть деталі ведення партизанських дій, як-от захоплення прикордонних застав, відділків нквс і осередків більшовицької влади, переривання транспортних сполук та зв’язку. По закінченні вишколу українські диверсійні групи вважатимуться готовими до відправлення за Амур і будуть відправлені, щойно для цього складуться  сприятливі обставини».  А ви знали про такі реалістичні факти?

Особисто для мене стало справжнім відкриттям наступне: китайське місто Харбін, про яке я досі нічого не знала і у якому опиняються наші бойовики, аби напрацьовувати план порятунку рідної країни. У ньому на той час… аж кишіло від москалів. Було достатньо й українців, бо «Найкращий у місті національний дім спорудили саме вони, була в Харбіні й українська церква – храм Святої Покрови на Большому проспекті. Скріпивши владу на Далекому Сході, червоні не збиралися зупиняти свою світову революцію й розпочали дієву працю з більшовизації прилеглих теренів Монголії та Маньчжурії (друзі, вам це нічого не нагадує? –  авт.)  До кінця двадцятих років москалі настільки зухвало просочили все довкола своєю агентурою, що навіть тюхтіюваті китайські владці не витримали й вдалися до рішучих дій. Дізнавшись про таємне зібрання московських шпигунів у совєтському консуляті на Гірінській, китайці вчинили напад і за один скік заарештували сорок більшовицьких агентів! Москва відповіла збройно й на кордоні відбулися зіткнення, хоча найбільше, як то завше трапляється з москалями, постраждали цивільні.  Червоні карателі вчинили криваву різню в Триріччі, куди емігрували, було, козаки із Забайкалля, й не зглянулися там ані над дітьми, ні над породіллями. Повирізали цілі станиці, про що були окремі заяви навіть у Лізі Націй»…

Життя і Смерть мандрують книжкою  пліч-о-пліч сторінками роману, гартуючи кожного, хто опиняється на межі двох світів. Але в серці головного героя і його побратимів «цвяшком» сидять слова побратима Фрайда: «Навіщось же вберігає вас Бог від смерті!» І це додавало братчикам виняткових сил, які допомагали знову відродитись «із попелу» невдач і випробувань.  В окремих, яскраво виписаних, діалогах торкається автор і питання вічно пекельних стосунків між «дружнім» сусідом і українцями.  «Малоросики не інородці, – заявляє під час суперечки Сташкові старий кавалерист штаб-ротмістр,  –  а саме ж вами й зіпсута галузь великого російського народу! Та вже ми їхні мізки виправимо! Це ви, чував я, в Галіції не можете їх упокорити, а в більшовицькій Малоросії, бачте, – тихо, як у погребці!».  Що може бути красномовнішим від цих слів, в означенні москальської природи, яка вже кілька сторіч кісткою в горлі багатьом народам. Здавалося б, де москва, а де той Харбін, але тиск москалів настільки був сильним, що під їхнім впливом опинились навіть окремі японські міста… Навіть там, на далекому сході «Для всіх українська справа – кісткою між їхніх москальських щелеп!» Між тим «Ціль і сенс існування нашої Організації – створення Самостійної Української Держави, а її існування неможливе, поки існує російська імперія, байдуже – червона вона чи біла!»

Життя після смерті

Книжка пересипана галицькими діалектами , зокрема, полонізмами. До них нелегко призвичаїтися, хоча автор скрізь дає тлумачення слів. Але то на початках. Насправді вони є окрасою твору, бо збагачують дивосвіт мови і розширюють лексичний запас слів кожного, хто візьме до рук книжку.

«Здрастуй, моя любове!» –  скаже Сташко, побачивши перед собою виснажене багаторічними мордуваннями у таборі тіло (кістки і шкіру) своєї Солі. «Її неможливо було впізнати». Але те, що не під силу розумові, під силу – серцю. Стан емоційного потрясіння від довгоочікуваної і несподіваної зустрічі автор вкладає в одне речення: «Світу немає, ні води, ні тверді, ні дня, ні ночі»… Годі переповісти історичний роман «Забудь мене», його треба читати – звісно, не похапцем, а поволі і смакуючи, розширюючи свої горизонти про правдиву історію. Завершення роману пронизане таким трагізмом (під час сутички із большевистськими агентами у китайському Харбіні), що мимоволі починаєш вірити у продовження життя після смерті. А так воно і є! Спрацьовує жіноча інтуїція. «Бо вони неодмінно зустрінуться. Бо Стасик у неї такий… і народить іще йому Соля двох діточок – хлопчика й дівчинку. І хлопчик виросте схожим на тата, а дівчинка – на неї й вони житимуть у злагідному південному місті з пальмами на вулицях…» Сто відсотків, що Сташко ще продовжить своє друге життя у новонародженому синові. Після цих думок хочеться читати продовження роману, бо він, як на мене,  залишився недомовленим, а відтак, таїть у собі ще якусь незвідану нам таємницю.

Принагідно хочу згадати сучасні романи про національно-визвольну боротьбу, які з’явились (і з’являються) один за одним упродовж останнього десятиріччя. «Троща»  і «Заячий костел» Василя Шкляра, «Дівчина на білому коні» Галини Козак, «Казка про Червоного змія» Юліани Нестерович. І ось ще одна потужна праця у цій царині – «Забудь мене» Олексія Ганзенка. Тож уклінна вдячність автору!