Перечитуючи книгу Володимира Матвіюка  «МИШІВ із глибини віків до сьогодення», вкотре переконуєшся в  життєвості істини    «Раз добром нагріте серце вік не  прохолоне».  Цю Шевченкову максиму зі «Сну» («У всякого своя доля…») неспроможні спростувати навіть, здавалося, б найбезпросвітніші періоди історичного буття, коли світло  правди  поглинає пітьма забуття, здаються всесильними заборони  повертатися до своїх джерел, до першопочатків.  Якщо нині споконвічний  ворог, згідно з імперською шовіністичною традицією, убиваючи  українців (у їх числі – й російського чи іншого походження)  і стираючи з лиця землі українські села та міста, устами  злочинця, свого кремлівського улюбленця  та  його прихвосня у рясі говорить, що «нет такого народа», то в так званий радянський період, хоч і означений гулагами та голодоморами,   використовувалася риторика про  два братні народи. Але це, звісно, була маска. Адже під завісу есересерівського буття вже волали про «єдиний радянський народ», про те, що «мой адрес – не дом  и не улица, мой адрес – Советский Союз». Невипадково тодішня  «керівна і спрямовуюча»    серед тих, із ким закликала боротися, називала «несунів і місників». Якщо  перші –  совковий евфемізм до крадіїв, злодіїв, то другі – це «ярлик» на тих, хто вивчав історію свого села чи міста,  місцини, краю.  Ідеологи-стратеги «перехрещеної» в СРСР російської імперії, вочевидь,  усе-таки не мали сумніву: віднайшовши  поглинуту забуттям  чи дезінформацією стежину, рано-пізно  повернешся  на дорогу свого народу. Оскільки той, хто   не відрікся від своєї минувшини, має шанс на прийдешнє. 

Такий доволі велемовний пасаж   - намагання автора цих слів наблизитися до сутності подвижницької праці Володимира Матвіюка,  узагальненій в ошатній книзі «МИШІВ  із глибини віків до сьогодення».  На її сторінках – спогади, розмірковування, історико-краєзнавчі розвідки, копії документів, світлин,   завдяки яким постає історія по-своєму знакового   села на Володимирщині. «Моя мета написання цієї книги, - зазначає  Володимир Матвіюк, - якомога більше зміцнити і продовжити зв´язок поколінь. Чи вдалося цього  досягнути, кожен вирішить сам. Історія не терпить і не прощає глуму над минулим. Це слід  пам’ятати».    У згаданій праці – не лише історико-краєзнавчі екскурси, але й  відображення особистого образно-сутнісного  сприймання буття, зворушливо-шанобливе ставлення  до предків, візія нащадкам.  У монографічну канву  органічно  вкраплюються  й автобіографічні  чинники, які можуть, на перший погляд, здаватися парадоксальними. Адже Володимир  Павлович, розпочавши свою трудову біографію як тракторист, відтак обіймав відповідальні посади, був керівником колективного господарства в рідному селі, навіть входив   до числа  районної  партноменклатури. Але жодні посади, кар’єрні перспективи не могли згасити у його душі світла любові   до рідного села у контексті патріотичного сприймання України та свого народу. Поза сумнівом, і шлях  Володимира Матвіюка означений констатацією   Івана Багряного, одного з найвидатніших  майстрів слова, що «незалежну Україну будуватимуть комсомольці й національні комуністи». А це, попри всю українську багатовікову трагідраму, - рятівний оптимістичний чинник, що засвідчує нашу перспективу як народу та держави. Як один із аргументів - праця «МИШІВ із глибини віків до сьогодення», щемлива мандрівка в минувшину, повернення до джерел пам’яті, до призабутих імен,  совісний щирий дороговказ нині сущим і прийдешнім землякам. 

Володимир Матвіюк структурує  свою книгу  на  дев’ять розділів: «Мишівські горизонти», «Пазли історії», «Храм на перехресті доріг», «Довоєнні роки», «Велика війна», «Колгоспна доба», «Соціальна сфера», Герої сьогодення», «Спогади про окремі родини і цікавих непересічних людей». У «Додатках»  він пропонує  хронологію суспільно-політичних і соціально економічних подій, що впливали на життя мишівців, в також  світлини  збережених найдавніших сільських помешкань, список використаних джерел.  Історико-краєзнавче дослідження   містить  унікальну карту-схему села за 1939 рік, яку Володимирові Матвіюку допомогли укласти Павло Матвіюк, Микола Музика, Трохим і Марія Шимчуки), сторінку з атласу Речі Посполитої ХVІ – ХVІІ століть, мапу Австро-угорської імперії 1892 року.

Проводячи екскурс в історію свого  села, краєзнавець покликається на працю «Стара Волинь і Волинське Полісся» Олександра Цинкаловського, де констатується, що 1570 року власниками  Мишева  була родина Мишків.  А відтак  резюмує: саме  тоді, вочевидь,  було засноване поселення, а  не 1510 року, як зазначається у томі  «Волинська область»  «Історії міст і сіл УРСР». Він також висловлює припущення: «Цілком можливо, що від власників Мишків походить і назва села». Хоча не відкидає і попередньо висловленої версії щодо походження назви від  урочища Михаїлка  на південній околиці. 

Володимир Матвіюк, вивчивши   матеріали архівів, історико-краєзнавчі розвідки, розповідає про причетність родин Вишневецьких (цей рід, пригадаймо, дав Україні Дмитра  Байду – одного з перших гетьманів, князя-засновника  Запорізької Січі), Чацьких, Чапліних до  перебування в Мишеві, публікує, як уже зазначалося вище,  низку раритетних світлин  з сімейних альбомів (як з персоналіями, так і різними ракурсами нині вже відсутнього палацу над Болотюхою). У  завершальних рядках розділу «Пазли історії» дослідник  нагадує, що «багато років по крупинці збирав історичні матеріали, документи, фото, факти. А після цього також пояснює, чому  «не накопав про українців»: «Бо немає про українців. Ось так просто, банально  - немає. Хіба що усний переказ  про Ожухів і кілька архівних документів… І дивуватися не приходиться… Ми були лише піддані Польщі, росії (цитую, зберігаючи орфографію видання «МИШІВ із глибини віків до сьогодення», - В.В.).  Відповідно й маємо чужу історію - історію   Мишева в постатях Чацьких, Чапліних. Якими  б добрими, ласкавими не були – вони не українці. Це ще одна грань гіркої правди підневільного народу». Дослідник чесний із собою й читачем. При цьому, звісно, він не заперечує і позитивних факторів, пов’язаних зокрема з постаттю  Тадея (Тадеуша) Чацького, представника порицької (павлівської) гілки цього роду. Того, про якого, пригадаємо,  захоплено  висловлювався   Тарас Шевченко у повісті «Варнак»: «Мир праху твоєму, шляхетний Чацький! Ти любив світ й освіту! Ти любив людину, як нам Христос її любити наказав».

Ціла низка життєвих парадоксальних, нерідко з відтінком трагізму,  історій,  після прочитання книги Володимира Матвіюка, цілком вірогідно, можуть стати основами для реалізації творчих задумів  сучасних белетристів чи драматургів.  Як, скажімо, коли йдеться про долю повстанця Шугая (Павла Бучака),  драму взаємин священника (згодом – владики Никанора Абрамовича) та його дружини Анни Квасницької,   загибель  польських родин, життєписи   Уляна Цеголка, станичного Мишева,  та росіянина Ігнатія Константинова, який став вояком  УПА повстанцем…  Та чи найсуттєвіше те, що «МИШІВ із глибини віків до сьогодення» - не лише правда про минувшину, екскурс до джерел пам’яті, а історія, яка живе, впливає на сьогодення, стаючи водночас і дороговказом на прийдешнє. У відповідності з тисячократно перефразованою аксіомою: не знаючи свого минулого, ми не варті майбутнього.  

Як значиться у пісні «Моє село,  моя колиска – Мишів», створеній Олександром Каліщуком  на слова Ярослава Гиця, «обрамлене полями і лугами, заховане в заквітчаних садах… Із сивини віків виходиш юно, красу і велич поколінь несеш». Ця  повсякчасна невидима естафета поколінь стає можливою, попри найсуворіші виклики,  завдяки неперервності  національних  традицій, засадничою основою яких залишається   віра. У цьому контексті -  розповідь про закономірний  перехід  Свято-Миколаївського храму, збудованого 1885 року,   в лоно ПЦУ, про минувшину та сьогодення сільських протестантських громад.  Автор  детально, ілюструючи  конкретними фактами, розповідає про уклад сільського життя  до і після столипінської реформи, відтак – упродовж двох десятиліть  перебування під польською окупацією, у період перед початком німецько-радянської війни, коли «селяни робили свою одвічну роботу – орали, сіяли, жали, молотили. Хоча в душах багатьох поселилася тривога».  Він  акцентує увагу на людському чиннику, впливу персонального вибору односельців як  у час німецької окупації, так і  після приходу «визволителів». Володимир Матвіюк, згадуючи про  політичні перипетії воєнних років,   зазначає: «Молоді, патріотично налаштовані хлопці і чоловіки  стали прихильниками ОУН, а  з часом, після відповідної перевірки і проходження  певних процедур, ставали членами цієї військово-політичної організації. Була і ще одна причина йти в ліс – вже у 1942 році почалася відправка молоді на примусові роботи в Рейх. Це завдання, як і сплату податків, по селах виконували старости. Щоб не їхати в Німеччину,  хлопці йшли в партизанку, дівчат матері старалися заховати… Мишівський староста Доманський був розумний, зважений чоловік. Нарікань на нього не доводилося чути від людей (вивчати і досліджувати історію свого села я почав з 1985 року), що пережили той важкий час. На відміну, наприклад, від голови сільради, який власноруч розвалював убогі хати і силоміць переселяв із хуторів. І один, і другий виконували окупаційної влади. Але все залежить від людини». 

Причому  автор делікатно не називає прізвища руйнівника, ревного служителя московського окупаційного режиму,   аби, напевне,  не кидати тінь на нащадків, чиї погляди і вчинки не суголосні  з тим, що коїв батько чи дід. Апелюючи до  пам´яті й правди, він згадує  про трагедію 11 липня в колонії Гуцін села Мишів, коли «загинуло 60 поляків». При цьому Володимир Матвіюк  наголошує, що «причиною  трагедії стала міжнаціональна ворожнеча, яка була вигідна німцям і підігрівалася ними… Українські повстанці  помстилися безневинним жертвам польських колоній за злодіяння, причинені українцям польською поліцією і попередні неодноразові жорстокі вбивства та мордування мирних  українців…Стало також відомо, що поляки мають здійснити  подібну акцію. Отож українські партизани спрацювали на випередження. Шкода лише, що жертвами були безневинні люди». Хоча аналізуючи різні окупаційні періоди, автор книги вважає, що «якщо неупереджено проаналізувати усі жертви і заподіяну шкоду та    втрати в Мишеві, стає очевидним таке. Поляки принесли більше страждань, ніж фашисти. Це сталося тому, що в селі не було якогось військового спротиву окупантам, тому і німці були лояльними до місцевого населення». Він, намагаючись, аби читач мав шанс наблизитися до об’єктивного  сприймання доленосних подій,  публікує  списки жителів села, які  полягли на фронтах під час Другої світової війни, загинули як від рук німецьких солдатів, польської поліції та пропали безвісти, так і від  рук вояків ОУН-УПА.

Володимир Матвіюк  детально висвітлює, ілюструючи численними фотографіями,  колгоспну добу,  яка розпочиналася з того, що «найкращі господарі перетворилися на воронів радянської влади». Зауважуючи, що цей розділ найоб’ємніший, оскільки  «події, тут описані, займають в часі  понад пів століття»,  коли відбулося дуже багато суттєвих змін,  він наголошує: «Писав абсолютно неупереджено». Але це  авторське зізнання варт  ще уточнити, що творив  він цю  об’ємну книгу, і  вслухаючись серцем у п’ятсотлітню  історію  рідного села.  

У розділі «Герої сьогодення» Володимир Матвіюк розповідає про тих мишівців, які відстоювали і відстоюють зі зброєю в руках державність України під час війни  на етапі після повномасштабного вторгнення окупантів у  лютому 2019 року. Тоді на військову службу призвали 39 жителів села (їх усіх автор називає поіменно), як і   трьох з них, які на час виходу книги  загинули, захищаючи Україну. Надзвичайно цікаві життєві історії – в розділі «Спогади про окремі родини  і цікавих непересічних людей», написані як самим Володимиром  Матвіюком, так і його земляками. Тут – і розповідь про  «мишівського     Кулібіна» Віктора Данилюка, який разом із братом  навіть сконструював і виготовив літака, і про «берегиню мишівських родоводів» Лукерію Савієвську (Полішук), й екскурс автора книги у долі рідних по духу й крові «Моя родина»…  Володимир  Матвіюк, совісно творячи цю унікальну книгу ( у ній, цитую, «понад 900 разів згадуються прізвища мишівців»), може  водночас повторити  настанову Василя Симоненка, що  не хотів і не хоче, «щоб в землю ішли без сліда безіменні, святі, незрівнянно чудесні, горді діти землі, вірні діти труда». Він, як і краєзавці, дослідники історії  Волинського Прибужжя  Леон Пучковський, Микола Корзонюк,  Степан Борисюк, Ярослава Царук,  Михайло Киричук, системно працював, аби  небуття  не проглинуло правди про минуле, про лицарів   чину й духу, які жили Україною. Володимир Матвіюк, пишучи історію свого села, керувався  переконанням, що «ми повинні мати, а бажано і знати свою справжню історію. Історію без прикрас і надмірної героїзації, без упереджень і замовчувань».  

Над створенням «МИШЕВА із глибини віків до сьогодення»   її автор працював  фактично майже п’ять десятиліть. Він зазначає,  що  «для написання цієї книги необхідно було мати безліч довідкового матеріалу, спогадів, фотокарток, довідок. Бувало і так, що одне суперечило іншому. Доводилося шукати додаткові більш переконливі аргументи, щоб дійти істини». А відтак справедливо й скромно,  з  відчуттям виконаної  місії, резюмує: «Ці короткі історичні спогади вийшли колективними, я б сказав народними, а мені залишалося їх звести до єдиного цілого. Дуже задоволений і втішений тим, що це вдалося».  Принагідно у цьому контексті маємо не забувати також  про те, що вихід у світ згаданої історико-краєзнавчої праці  став можливим і завдяки фінансовій підтримці   десятків свідомих жителів і вихідців із Мишева та  підприємців. 

Як підкреслює у передмові «Сила нашої пам’яті» Петро Цеголко, заслужений журналіст України, письменник і публіцист,   «книга Володимира Матвіюка про наше село Мишів, про односельців, про життя на рідних теренах впродовж п’яти століть -  це той потужний фундамент, на якому зростатиме всеперемагаюча  патріотична сила любові дот рідної землі».  Адже, відтак пояснює  він, це унікальне видання  «збагачує історичну пам´ять, пам´ять серця кожного з нас, щоб ми були нацією свідомих громадян, які відстоюють і  відстоять у боротьбі з російським ворогом нашу Українську державу та нашу ідентичність». Вочевидь, такою об’єктивною  та виваженою оцінкою можна було б завершувати відгук про «МИШІВ із глибини віків до сьогодення». Але водночас усвідомлюєш, що Володимир Матвіюк, і зустрівши свій вагомий ювілей, не поспішатиме ставити крапку у своїх дослідженнях історії свого рідного села, по-своєму знакового у волинському та загальноукраїнському контекстах. Села, до якого кличе енергетика присутності незабутніх. Серед них  – і  знаний далеко за межами мишівців лікар-цілитель    Гордій Богун, учитель  Іван Микитович  Ратнюк, який, викладаючи історію у сусідній з Мишевом Грибовиці,  був і залишається у пам’яті (зокрема й для автора цих рядків)  Патріотом і Наставником із великої літери. І цей перелік можна продовжувати – недарма ж  Герой України Левко Лук’яненко мав стількох приятелів у цьому селі, а голова Волинського крайового Братства ОУН-УПА Мелетій Семенюк  - побратимів.