Ті, хто відвідав 21-шу Московську міжнародну книжкову виставку-ярмарку, понад усе були здивовані сприйняттям української книги у Москві. При тому, що Україні, яка у 2008 році презентувалася на виставці як почесний гість, було виділено (на відміну від Бєларусі, Казахстану чи будь-якої іншої країни-учасниці) окрему будівлю. Але якщо у павільйоні російських та інших іноземних видавництв було не проштовхнутися, то в українському – лише рідкий струмочок відвідувачів нагадував про причетність до події. Навіть присутність таких культових вітчизняних авторів як Марія Матіос та Андрій Курков мало сприяла зміні відношення до української книги. Хоч, здається, самого Куркова ця ситуація не торкнулася: адже давно відомий і присутній в російському книжковому середовищі, він був зі звичною російською активністю представлений видавництвом „Амфора”. Трохи пожвавилася публіка на вітчизняній експозиції під час приїзду для презентації своєї книжки Дмитра Табачника (виданої видавництвом „ФОЛІО”), якого, здається, трохи знають в Росії. Другу хвилю штучно створив Віктор Черномирдін, який цікавився переважно політичною літературою.

В чому ж проблема?! У сформованому в російському середовищі уявленні про культурне лідерство росіян? У справжньому лідерстві російського літературного середовища? У застосуванні по відношенню до України технології відсторонення від епіцентру виставки? Чи у невмінні та небажанні українців належно себе представити? Спробуймо по-порядку. Незважаючи на зусилля російської правлячої еліти посіяти у власного народу якщо не ворожнечу, то досить край прохолодне ставлення до українців, в середовищі російської інтелектуально розвинутої частини населення ніякого ворожого ставлення не спостерігалося. Важко запідозрити російських літераторів-учасників виставки й в літературно-мистецькому лідерстві. Звичайно, не йдеться про такі відомі сучасні імена як Віктор Пелевін чи Василь Аксьонов, але таких літераторів як Сергій Мінаєв, Ірина Хакамада чи Оксана Робськи навряд чи людина, що здатна синтезувати інформацію, віднесе до категорії видатних. Скоріше – до розкручених. Величезна кількість інших російських авторів, яких було презентовано під час виставки, взагалі являє собою середовище молодих людей, які остаточно не вирішили для себе, писати, співати, чи займатися ще чимось. В цьому немає нічого поганого, усі колись формуються, але про інтелектуальну перевагу казати не варто. Щодо технології відсторонення українців варто замислитися: багато хто з видавців висловлював думку, що в разі знаходження української експозиції поряд з російською, ситуація з відвідуванням була б дещо іншою. Можливо...

Все ж, здається, проблема в іншому. Відсутність креативу в українському літературному секторі відчувалася надзвичайно. Це проблема і організаторів, і літераторів. Перші традиційно негнучкі та неповороткі, останні – перебувають у затьмаренні та полоні власних ілюзій, що хтось має опікуватися їхнім брендуванням. Читаюча московська публіка хоч і інтелектуально розвинута, але ледача, як, в принципі, і українська, і будь-яка інша. В еру інформаційних технологій та зниження рівню сприйняття серйозної літератури за аудиторію треба боротися. Сучасна аудиторія все більше схиляється до схем та спрощених блоків. І якщо до російських експозицій зазивали чисельні мегафони, монітори, флаєри, плакати, щити, анонси на різних носіях, якщо біля кожного російського видавництва можна було ознайомитися, в які години відбудеться автограф-сесії авторів, якщо деякі моторні видавництва Росії вдавалися до додаткових приваблюючих заходів на кшталт конкурсів, пісень та демонстрацій, то українська експозиція зустрічала тишею. Що ж, на тишу Москва й відповіла тишею. Ще більшою.