Все, як завжди у Кокотюхи: трохи сюжетної інтриги, легке перебріхування фактів, трошки журналістських штампів, фраґменти провінційного епатажу, – і статейка готова.

Я зупинюся тільки на першому опусі нашого  бравого детективіста «Карпа – найгірша». Ідеться про літакцентівську відзнаку «Золота Булька», якою нагородили роман Ірени Карпи «Добло і зло». Серед  тих критиків, які «дружно вирішили воювати з Карпою» названо й мене.

Мушу розчарувати улюбленого мною співця ірпінських жаб Андрія Кокотюху, – я не голосував за присудження антипремії роману Ірени Карпи. Так само, до речі, як і Роксана Харчук. З тієї простої причини, що книги Ірени Карпи, принаймні поки що, жодного стосунку до літератури не мають. Я не оцінюю художньо-естетичного рівня цих книг, мене це поки що теж не цікавить. Так само не говорю, добрі це книги чи погані. Не це є головним.

Книги Ірени Карпи є складовою книжкової індустрії, яка таки розвивається в Україні (зі всіма перевитратами подібного розвитку). Вони мають свого читача і мають певний успіх у цього читача. Я не виключаю, що Ірена Карпа є професійним знавцем книжкового ринку і добре реагує на його запити. Це її право і її сьогоднішня перевага над тими авторами, які ще не досягли подібної популярности серед певної категорії споживачів книжкової продукції.

Але у нас сьогодні відбулося зміщення акцентів, за тим же Лєрмонтовим, «смешались в кучу кони, люди». Бо поряд з творами художньої літератури рекламується продукція книгобізнесу як продукт художньої творчости. І тоді маємо такий парадокс, коли поряд з романами Оксани Забужко, Тараса Прохаська, Олеся Ульяненка, Степана Процюка, Олега Криштопи подаються «імітації» під художню творчість: писання Любка Дереша, Ірени Карпи, грішить цим Михайло Бриних (а його «Шахмати для дибілів», відзначені за версією Костянтина Родика як краща книга року є взагалі непорозумінням і спантеличенням читачів української літератури) та іже з ними…

«Класичним» набутком книжкової індустрії стали твори Андрія Куркова і Юрія Винничука. Це направду дуже талановиті професіонали і знавці книжкової кон’юнктури. І добре, що вони у нас є. Погано тільки, що їхні творіння видаються за зразки української літератури в її класичному стереотипному сприйнятті і розумінні. Не дивлячись на те, що твори Куркова в перекладі іноземними мовами є в кожному маленькому містечку Європи, вони до літератури стосунку не мають. А введення Андрія Куркова ще й у Шевченківський комітет зводить потуги останнього до квазінаціонального кітчу.

Я в жодній мірі не заперечую літературний хист цих авторів. Але нам вже, нарешті, потрібно називати речі своїми іменами. І не соромитися такого розподілу, в якому немає образи людини, що займається літературною творчістю. Кожен бо має право на свій індивідуальний вибір шляху: хто себе прирікає на непопулярне шукання екзистенційних, психологічних, соціяльних чи ще якихось смислів, а хто задовільняє невибагливі читацькі смаки чи формує такі.

Але у нас поки що все шиворіть-навиворіть: письменники (Медвідь, Пашковський, Іздрик, Портяк, Стефак, Денисенко та ін.) ставляться в одну площину із літераторами книгоіндустрії, – і програють їм у нав’язуванні книжкового стереотипу. Як ніколи тут є доречною цитата з найталановитішого і найудалішого представника книжкового ринку Юрія Андруховича: «Україна є бароковою країною, у ній завжди всього забагато…».

І в цьому «перемішанні» є певний свідомий чи неусвідомлений  прорахунок Костянтина Родика, як модератора конкурсу «Книга Року». Бо саме у його конкурсі намішано і перетасовано твори літератури і творіння книжкового ринку. Ще й поставлені вони на одну площину оцінювання.

Тому конкурс, запроваджений «ЛітАкцентом» вигідно вирізняється, бо тут розглядаються твори художньої літератури насамперед. І оголошення  володаря Антипремії цьогоріч було формою своєрідного компромісу всіх експертів. А оскільки так відбулося, то це була тільки констатація, що книжковий ринок веде себе агресивніше і доводиться частково на цю агресивність зважати.

На майбутнє треба чітко розмежувати ці категорії книг, не забуваючи, що таке розмежування існувало від самого початку Гуттенбергової книги. Наш Юрій Дрогобич у Вступі до книги «Прогностична оцінка 1483 року» писав:

«Більшість тепер виставля напоказ свої праці, святотче,

Дбаючи щонайпильніш про честолюбство і зиск.

Я ж мої книги у світ випускаю з єдиним бажанням:

Хай буде користь від них роду людському в житті»…

Гадаю, це добре нагадування давно відомих істин, про які забувати не варто. Інакше особливості національного літпроцесу набуватимуть викривлених форм, що маємо нині, і не хочемо цього позбутись…