Що робити? 

Після підписання між Україною та Росією так званої «харківської угоди» в 2010 році, яка, власне, вже тоді чітко і ясно показала громадянам країни курс нової влади (яка саме в тому ж році стала легітимною), головним питанням для багатьох громадян було «Що робити?».

Власне, кожен ставив його перед собою одразу після виборів 2010-го, воно лунало звідусіль. Знайти відповідь, бодай для себе, стало життєво необхідним.

І я відповідала відомим рядком: «своє робить!». Працювати, думати, аналізувати а, маючи можливість спілкуватися з великими аудиторіями людей, молоді, пояснювати ситуацію і, хоч як би банально це не пролунало – «сіяти добре і вічне…». Найважливішим стало і те, що саме через незадоволеність таким відкатом у минуле, почало визрівати те, що називається «громадянським суспільством», «громадянською думкою». Що робити? Виховувати, підтримувати, плекати це визрівання усіма можливими засобами. Саме в той час, подорожуючи країною і спілкуючись з людьми, можна було побачити те, що, можливо, ще не дуже помічають наші навіть найпрогресивніші політики: люди почали змінюватись, думати, аналізувати і… гуртуватися.

Парадокс влади полягав (і полягає до сьогоднішнього дня!) в тому, що, намагаючись роз‘єднати, розпорошити країну, виставити стіну між її частинами – вона лише… об‘єднує громадян.

Низка «майданів», котрі збиралися протягом кількох останніх років це досить яскраво довели. Скажімо, «чорнобильські намети» посеред Донецька, підтримані як на сході, так і на заході, «податковий майдан» в Києві, на якому також не було жодного розподілення «на кольори» і регіони, пенсійні і студентські протести, «Врадіївська хода» і багато інших акцій громадянського спротиву. Все це згуртування – мимоволі і навіть для багатьох пересічних громадян не усвідомлено – призвели до найголовнішого Майдану-2013.

Ось що означало те «що робити»: будувати громадянське суспільство, формувати громадянську думку. До нинішніх подій, котрі сколихнули цілий світ, це завдання-мінімум виконувалося кожною нормальною людиною і давало приклад іншим.

Що далі?

Тепер, після 24 листопада, коли люди вийшли на новий Майдан, а особливо яскраво після несподіваного, різкого, авторитарного і не аргументованого до останнього дня чергового відкату в минуле, після всіх мітингів і жахливих подій в центрі столиці і в інших місцях, розв‘язане питання «що робити» змінюється на більш актуальне, котре так само чується чи не від кожного другого громадянина країни в ці дні – «Що далі?».

«Далі» - не на перспективу (адже перспектива одна і вона оптимістична попри всі труднощі: шляху назад не буде!), а на найближчі місяці, найближче майбутнє. Що далі?..

Так, після розправи над студентами і іншими мирними громадянами в ніч з 30 листопада, ми всі, як зараз кажуть, «прокинулися в іншій країні». На жаль, ми прокидалися і… засинали в ній неодноразово. Але саме зараз так яскраво і так чітко наше суспільство побачило «всю картину в цілому»: як шалено, як непримиренно, як жорстоко і безпринципно провладна партія захищає свої інтереси і своє, «набуте непосильною працею», майно. До речі, інтереси, майно, але не честь! 

Але я не про те…

Що далі?

Не хотілося б повторюватись і в черговий раз говорити про те, щоби «не піддаватися на провокації «корчитушок», про доречність лише мирних зібрань, про те, що наш вибір і засоби його захисту мають бути дійсно «європейськими». І про те, що нині діючі військові керівники різних рангів втратили на сьогоднішній день те, що спокон віку серед чоловіків, а особливо – військових, називалося «кодексом честі»: не бий лежачого, не бий беззбройного, не бий жінок і т.п. І про юних «кишенькових прокурорів», котрі виносять свої рішення швидко і вночі. І про нещасних, обідраних, ошуканих і не так вже й щедро проплачених наших же співгромадян, котрі товчуться під російську попсу на альтернативних майданчиках: вони зробили свій вибір на користь кинутого їм шматка дешевої ковбаси і, на жаль, робитимуть його завжди, не розуміючи, наскільки вона дешева.

Про всіх цих людей все ясно і зрозуміло. Рано чи пізно вони програють і, на жаль,  змусять стояти в позі прохача і своїх нащадків. Рано чи пізно вони постануть перед судом власного сумління або – просто судом народу. Або перед тим ОСТАННІМ, в котрий поки що не вірять, адже гадають, що житимуть вічно.

А от що далі - для інших?

Нинішній Майдан дуже відрізняється від Помаранчевого. Адже нині хижак відчув запах крові. А шлях до демократії – якщо ми дійсно йдемо до справжнього демократичного суспільства – на жаль, всіяний жертвами. І задача всіх нормальних громадян зробити так, щоб цих жертв не сталося, щоби перехід влади з одних рук до інших був цивілізованим (хоча про яку цивілізованість йдеться, коли провладні політики марять радянськими снами і навіть не уявляють розмаху і глибини нинішньої ситуації!).

Але дуже не хотілося б, щоб подібними снами марили і ті, хто нині виходять на трибуни, кому довіряють. Тому наважусь висловити свої, можливо, недоречні, думки з приводу баченого і чутого в ці доленосні дні.

Мені здається, що настав час змінити тональність політичної риторики.

Колись давно, років зо п‘ять тому, про наступний Майдан (в який вірила)  я написала: «Ми будемо йти довго і мовчки. Так само довго, як і відмивались…». У перший же день «майдану», котрий розпочався на Європейській площі і ще не був тим Майданом, котрим став нині, було разюче помітно, як люди втомилися слухати гасла і заклики. Але все ж таки знову відгукувались лозунгом на лозунг.

Попри це, люди змінилися. Вони, як в анекдоті – вже такі, як треба. Вони вже все знають і самі, вони налаштовані йти «довго и мовчки», зціпивши зуби, не піддаючись ейфорії, вони готові слухати конструктивні пропозиції і виконувати конструктивні рішення. І сприймати прості, душевні, нормальні слова, а не гасла. І прикладом цього є ті дні, коли вдень такі прості слова лунають від досить втомленого ведучого Майдану і людей, що приїхали з інших міст. Відвертість вибачення Юрія Луценка була набагато цінніша, ніж сотні гасел…

Міркуючи над тим «що далі», не полишає тривожна думка про звичайну психологічну пастку революцій: після ейфорії і піднесення, емоційна гойдалка летить в інший бік, починається критиканство і… черговий перерозподіл повноважень. Тому, як на мене,  дуже важливо, крім закликів, мати нормальний діалог з людьми. Не приховувати того, що буде важко (про це зараз ніхто не говорить, але було б варто), адже манна небесна на нас не впаде. В інакшому випадку після ейфорії перемоги і єднання, знову може настати розчарування і розпач. Тому варто допомогти людям усвідомити, що доведеться відмовитись від якихось особистих планів на швидке благополуччя, «підтягнути паски», потерпіти і перетерпіти.  Іншого виходу немає, адже демократія, духовна і економічна незалежність визрівають тяжко і болісно, часом – у важкій і затяжній боротьбі, на економічних ускладненнях і негараздах, на недовірі (праведній чи неправедній) до тих, за ким йшли, на поступках власним амбіціям на користь інтересам країни. Але той, хто знає це заздалегідь і готовий к випробуванням, ніколи не стане флюгером і не зверне назад. І… ніколи не пошкодує, що стояв на Майдані – як на тому, Помаранчевому, так і на нинішньому.

Що далі – ми побачимо зовсім скоро. А якщо знову виникне запитання «що робити» - знову продовжувати «своє»: виховувати дітей «за кодексом честі», втраченим нинішньою владою, працювати, думати, аналізувати, читати книжки, набувати досвіду. І, зрештою… кидати недопалки до урни, не сваритись в маршрутках, не смітити на подвір‘ї і вчитися посміхатися одне одному. Як у Європі. Як на Майдані.

Вірити. І - бути людьми.