Відшукати втрачений сенс прагнуть усі персонажі роману Софії Андрухович «Амадока». 

Книга дуже неоднозначна, багатогранна, її можна сприймати, інтерпретувати по-різному від одного прочитання до іншого. Цей роман не лише про пошук втраченої пам’яті, а й про пошук правди серед різних версій минулого. Спочатку у читача виникає враження, що це книга про трагедію єврейського народу і московські окупанти зараз чинять із українцями такі самі тяжкі злочини, як нацисти чинили з євреями, але історія Пінхаса та Уляни — лише одна із сюжетних ліній. Дуже цікаво, що до останньої сторінки читач тримає уяву та увагу в напруженні, і неможливо передбачити, як закінчиться історія. Пояснення попередньої частини відкривається лише в наступній. Сюжет роману складається з окремих частинок, наче пазл, який складно поєднати між собою, щоб отримати і зрозуміти цілісну картину дійсності.

Герой роману Богдан Криводяк, який вижив у жахливих боях на Сході України, повністю втратив пам’ять; його у лікарні знаходить, переглянувши світлини в Інтернеті, кохана жінка Романа. Саме вона самовіддано допомагає чоловікові пригадати все, часом терпляче витримує його напади неконтрольованої агресії. Здавалося б, кохання здатне здолати усі перешкоди й творити дива, але чи так все насправді? В останній частині роману читачів очікує несподіванка, що для когось може стати розчаруванням, а когось — навпаки, мотивацією прочитати інші романи письменниці.

Важливим елементом сюжету стають старі родинні фотографії, які зберігають обличчя, пам’ять, спогади, а отже й життєві історії людей, які відійшли у засвіти, але їх вчинки, усвідомлені вибори, мотиви вчинків впливають на сьогодення і майбутнє їх нащадків. Напевне, в кожного з нас знайдуться вдома схожі старі чорно-білі світлини, дивлячись на які вже не можеш впізнати молодих усміхнених людей, які вірили, жили, сподівались, сумували, кохали, а можливо, й ненавиділи.

Тема пам’яті й забуття є однією із провідних у сюжеті роману. Після прочитання роману «Амадока» виникає суперечливе бажання: з одного боку, хочеться дізнатися більше про минуле своєї родини, а з іншого боку, виникає розуміння того, що в минулому вже нічого не вдасться змінити, тож чи не краще «відпустити» минуле й зосередити зусилля та час на формуванні майбутнього, наскільки це можливо тут і зараз?

Особливо цікавою є лінія Романи, оскільки читач майже нічого про неї не знає: відомо тільки, що жінка працює в читальному залі одного з київських архівів і носить окуляри. В процесі читання тексту постійно виникає враження, що Романа намагається підмінити, реконструювати пам’ять, спогади Богдана. Ймовірно, Романа не лише допомагає Богданові згадати минуле, а підмінює його біографію своєю «версією подій».

Для Романи соціальні мережі, схоже, виконують значно глибшу функцію, ніж просто спосіб комунікації. Їй важливо, щоб її особиста історія була побачена іншими, щоб люди реагували, співчували, поширювали її дописи. Кількість уподобань і репостів тоді стає своєрідним доказом: я існую, моя історія важлива, мене бачать. І саме так проявляється намагання компенсувати внутрішню самотність.

На прикладі Романи авторка показує, що той, хто першим задає рамку історії, добирає факти, емоційні акценти й спосіб подачі, може суттєво вплинути на те, як аудиторія сприйме людину або подію. Підписники бачать не всю реальність, а вже відібрану й оформлену версію.

Схожа подвійність сенсів простежується в історіях інших персонажів, наприклад, Фрасуляка. Те, що він співпрацює з німцями й бере участь у вбивствах євреїв, не перекреслюється тим, що він переховує Пінхаса. Але саме ця суперечність робить персонажа складнішим: людина може чинити зло і водночас урятувати конкретну людину. Один добрий учинок не виправдовує злочинів, але й образ «абсолютного злочинця» виявляється недостатнім для пояснення конкретної людської поведінки. Софія Андрухович не пропонує своєму читачеві «зручної позиції», з якої вчинки персонажа можна трактувати однозначно як «добрі» чи «погані». Мотив одного вчинку може змінюватися залежно від того, з чиєї точки розглядаємо ситуацію. Дуже часто персонажі змушені вести подвійну «гру», пристосовуючись до обставин, щоб вижити в умовах жорстокої війни, переслідувань, терору, геноциду за національною ознакою.

Пінзеля й докладних описів його скульптур забагато, і це суттєво сповільнює динаміку сюжету. Звісно ж, лінія творчості Пінзеля є важливою для глибини розуміння тексту, але її надмірний обсяг робить сюжет місцями дещо розтягнутим і віддаляє читача від життєвих історій інших персонажів.

Пам’ять в романі «Амадока» — це щось дуже крихке, особисте для людини, оскільки саме пам’ять, життєвий досвід формують особистість, а отже, є визначальними для світосприйняття.

В романі дуже багато інших тем для глибокого аналізу й дослідження: філософія, світогляд та життєва стежина Григорія Сковороди, суперечливий творчий та життєвий шлях Віктора Петрова Домонтовича, митці, письменники, представники української інтелігенції, яких радянська влада розстріляла в урочищі Сандармох в Карелії. Це ще один жахливий злочин минулого, якого не маємо права забути.

«Амадока» — це роман не тільки про те, що люди пам’ятають, а й про те, що вони забувають, витісняють або не встигають передати наступним поколінням. Проте навіть забуте минуле продовжує впливати на життя тих, хто приходить після нас.

 Виділення жирним - Зіньчука І.