Це добре, коли гумор існує поруч із фатальним надламом – добре, бо тоді ніхто не дорікне, що, перефразовуючи Хорхе Луїса Борхеса, ми не були щасливі (читай: веселі), а тому нам не буде прощення. Добре, оскільки заганяння реципієнтів у безпросвітний морок навряд чи є надзавданням мистецького твору. Можна пригадати ще й слова іншого аргентинця – Хуліо Кортасара, котрий писав, що його твори без гумору були б нудними.

Фільм «Розпусник» мені запам’ятався.

А якийсь час тому я дізнався про французького письменника Еріка-Еммануеля Шмітта – популярного автора, відомого своїми драматургічними творами та романами. П’єса «Розпусник» – це якраз його твір. Щоправда, у п’єсі лише п’ять дійових осіб, тоді як у фільмі їх більше.

Цими днями я прочитав три твори письменника – повість «Борець сумо, який ніяк не міг потовстіти», роман «Секта егоїстів» та п’єсу «Розпусник», однойменний фільм за якою аж настільки вподобав. Книжки вийшли у російському видавництві «Азбука» – у так званій «білій» серії.  Маю у своїй бібліотеці кілька книжок з тієї серії – Джеймс Джойс, Густав Майрінк, Паскаль Кіньяр, Хуліо Кортасар, Юкіо Місіма, Курт Воннегут, Джон Фаулз.

Першою прочитав повість «Борець сумо, який ніяк не міг потовстіти». Твір справив дивне враження, хоча й не нове: замість обіцяного продовження традицій Расіна, Вольтера, Флобера, Гюго та Франса, як зазначається в анотації, отримав чтиво з фальшивими медитаціями й сурогатним дзен-буддизмом, тобто з філософією у дусі Коельйо. Все ж припустив: за повістю можна поставити добрий фільм, якби знайшовся режисер на кшталт Агійона, котрий би надихнув оповідь психологізмом і життям. Бо попри вдалі моменти (приміром, листи хворої матері, яка, не вміючи писати, вкладає у конверти символічні предмети – з надією, що син у такий спосіб відчитає її думки), мене не покидало відчуття, що такої літератури – що у нас в Україні, що у них за кордоном – хоч греблю гати. Без перебільшення. Цілковите паразитування на досягненнях високого мистецтва.

Не бачу смислу переховувати недоліки твору. Скажу лише: японці у Шмітта (дійство відбувається в Японії, бо ж це там сумоїсти) – люди без національності. Японцями вони стають лише, якщо повірити письменникові на слово. Склалося враження, що Шмітт не переймається національною достовірністю, сподіваючись, що котрийсь із майбутніх режисерів відтворить у кінопавільйоні адекватні – сиріч у японському стилі – декорації. (Колись Юрій Лотман писав про Олександра Пушкіна: «Навіть у Шекспіра італійці, приміром, майже завжди ті ж самі англійці. Пушкін один з усіх світових поетів повністю вживається у чужу національність».) Думаю, з таких «дрібниць» й утворюється прірва між тривіальною літературою і творами, які не тиражуються у маси лише з тієї причини, що прискіпливих читачів, здатних мислити глибоко, менше аніж тих, хто задовольняється розпіареними замінниками.

Коли ж прочитав псевдоінтелектуальний роман «Секта егоїстів», за «Розпусника» брався з острахом. Бо після «Секти…», майже не сумнівався: це не той, кажучи символічно, вишуканий французький сир з пліснявою, до смаку якого треба звикати.

П’єса «Розпусник» за своєю питомою вагою складає щонайбільше третину однойменного фільму. Про діапазон говорити не доводиться – це комедія і нічого окрім весняної комедії (за авторським визначенням, «це найбільш веселий мій твір, написаний навесні, для весни, із сильним відчуттям оновлення, життєвої сили»), це тільки одна з сюжетних ліній. Мені важко – попри очевидне – вірилось, що в основі дивовижного кінематографічного шедевру – п’єса Шмітта. Щоправда, дещо прояснилося, коли прочитав у титрах, що сценаристів двоє: Ерік-Еммануель Шмітт та Габріель Агійон.

Можливо, драматургічний хист французького письменника перевершує його прозові здібності – не знаю. Можливо, я почав читати Шмітта не з найяскравіших творів. У будь-якому разі тепер мені складно буде взятися за інший його роман чи п’єсу, бо навіть не уявляю, що з мілини, продемонстрованої у трьох прочитаних книжках, відомий француз може зануритися у світ, де стиль є однією з найвищих форм літературного, естетичного і світоглядного кшталтування.

Повертаючись до вищеназваних авторів «білої» серії, скажу: Місіма зі своїм харакірі, Воннегут зі своїм дрезденським бомбардуванням, Кортасар зі своєю Сеною – сяють діамантами. Вони сяятимуть навіть у цілковитій пітьмі, оскільки жодне тло їм у принципі не є потрібним, жоден морок їм не зашкодить. Позаяк в їхніх книжках немає й краплі фальші, а життя є літературою так само, як і література є життям – жодної демаркаційної лінії. Таку літературу я люблю, перед нею хочеться стати на коліна. Без пафосу. Позаяк така література – приклад справжнього служіння. Вона – завжди нова тільки тому, що не може бути старою…

P. S. Товариш розповідав мені таке:

– Якось прийшов до мене знайомий. Порозмовляли, а тоді він попросив поставити музику. Я запитав: «Що саме?» І зі здивуванням почув: «Постав “Любе”». Десь на касеті у мене було кілька пісень – знайшов, поставив… Коли знайомий забрався, я відчув: треба негайно загасити расторгуєвські пісеньки. Послухав «Friday Night in San Francisco» з Пако де Лусією, Ал ді Меолою та Джоном Маклафліном – не допомогло. А поставив Rolling Stones – як рукою зняло!

…Я відклав Еріка-Еммануеля Шмітта і взявся за «Англійського пацієнта» Майкла Ондатже.