Re: цензії

Є художні твори, прихований сенс яких відкривається не одразу, не водночас, а поступово, – розгортаючи перед зачудованим читачем цілі сувої сенсів, відображень, виражень і профетичних осяянь; іноді минає чимало років, аж доки нарешті уможливлюється справжнє рецептивне порозуміння між такими текстами і читачем (дослідником). У дебютній збірці Сергія Жадана «Цитатник» (1995) є, як мінімум один такий вірш – «Якось-таки ти виріс в цій шпарці поміж держав…». У першому виданні вірш має мотто: «Поховали Гриця коло границі…». У перевиданні 2005-го року епіграфу біля цієї поезії не зауважуємо, що по-своєму є симптоматичним і знаковим, – певно, сам автор, втративши колишній тонкий емоційний зв’язок із власним давнішим твором, подумав про деяку перевантаженість тексту старосвітським рядком із народної пісні. Якби ж то він знав, які події розгорнуться в прикордонних районах Луганщини та Донеччини навесні-влітку-восени 2014-го року. Втім, як свідчить виражальна спроможність його поезії, – цьому поетові й так відпущено досить багато, – знань, передчуттів і, – найголовніше, – на диво точних у їх іманентній безжалісній проґностиці осяянь: «Це занепад епохи, це п’янкий декаданс, / захмелілі ковбої, комуністи і фермери / заселяють уперто слобожанський Клондайк, / в рурі степу зникає травнева вода / й цвинтарі переповнено нічними химерами» («Диск вечірнього сонця блазнювато навис…»).

Але повертаюся до поезії «Якось-таки ти виріс в цій шпарці поміж держав…». Жаданові дано дуже точно визначати топографічні координати й деталі людської поведінки в означених координатах. Локалізуючи місцевість і людей тієї місцевости в емблематичній формулі провалля Сходу, Жадан пірнає настільки глибоко, наскільки це взагалі можливо засобами поетичного мовлення. Жаданові часто закидають лівацтво (водночас неодмінно наголошуючи на його нібито поетикальній і настроєвій залежності чи то від недалекого Ю.Андруховича, чи то від цілком віддаленого Й.Бродського. А Жадан, своєю чергою, робить усе, аби люди не забували щось подібне йому закидати. Що ж, можу погодитись: усе це принаймні весело). А ви спробуйте народитись і вирости на Сході, й не бути ліваком. Збожеволіти ж можна, якщо не тягнути густу, мов пісня муедзина, мантру про соціяльну справедливість і вселюдську любов. Бо навіть питання виживання у тих краях завжди було проблематичним: небезпечна шахтарська праця, побутовий алкоґолізм і соціялістичні змагання (боротьба за мандруючий червоний прапор), а ще – розмита ідентичність, на місці якої прищеплена надійна пролетарська солідарність одночасно з невиправданою тугою за світлим майбутнім, і все це – у тлумі трудових подвигів та інших відверто каламутних буднів. Утім, у Жадана про все це йдеться трохи іншими словами, між якими прослизають зокрема й тіні біблійних мотивів: «Стримуючи зубами язик, щоби не так дрижав, / ти завжди сприймав спілкування передумовою куплі – / продажу свого ближнього, тож за першої нагоди / наважився позбутися пут, котрими тебе в’язали, / тобто змінити провалля Сходу, серед якого вижити був не годен, / на збудовані значно західніше залізничні вокзали» (курсив тут, звичайно, мій. – О.С.). Одним із помітних, якщо не провідних, у тамтешніх краях виглядає-представляється «потяг вирватися за межі Вітчизни». Йдеться про вихід за межі малої батьківщини не лише у безпосередньому, але і в ментальному сенсі також. Вирватись, аби вижити (дотепер не знаю, наскільки буквально варто сприймати виділене курсивом слово, – мабуть, таки, цілком буквально), себто подбати про збереження ідентичности та людської гідности (власне, на Сході питання ідентичности – це і є питання гідности). Втім, не все так просто, – вирватись із «провалля Сходу», маю на увазі, зовсім навіть непросто. Ось як про це говорить поет своєю поетичною мовою. (Прозаїзми, які, з одного боку, нібито муляють, насправді перебувають у потрібному місці в потрібний час, і це розуміють не лише прикордонники, але і кожен притомний читач. Або й, передовсім, читач, не говорячи вже про автора):

Власне, це був, скоріше, заплив, аніж втеча.

З обох берегів лише прикордонники, затримавши хід,

дивились, як повільно тебе розвертала течія,

ніби церкву, – головою на Схід.

Інша поезія з усе тієї ж збірки «Цитатник» так само утримує мою увагу впродовж багатьох років, це – «Диск вечірнього сонця блазнювато навис…»: «Отже, все як було, всюди сталість часів, / йде саджання картоплі й дозрівання потенції. / Заплювали автобус діти синіх степів, / а на хвилях чадної гарячої течії / зависає надірваний блюзовий спів». Метафізичний цей автобус (луганський? харківський? донецький?), який заблукав, несеться вже понад століття згори, зберігаючи явні ознаки небезпеки, – передовсім, для своїх громадян-пасажирів, «покірних й безкровних»:

Все прямує вперед і автобус згори,

мов блискучий акваріум, висвітлюють промені,

його нутрощі повняться спинами риб,

бруд луски і кісток уповільнений скрип –

це і є громадяни – покірні й безкровні.

Людолюбство й ненависть, ковбаси і спирт –

ця країна загиджена ними по вінця,

я сприйняв, я змирився, затих і стерпів,

я прямую німим лабіринтом степів,

а навколо доконує хвора провінція.

Такі от справи. І, власне, поезія під назвою «Цитатник», у якій так само багато суто авторського провіденціялізму та невигойного східного смутку, який уже не витравити не лише з цих рядків, але і з чиєїсь свідомости, наприклад, із моєї: «Та разом з тим це та пора, / коли виходить на-гора // твоя залежність від умов / народження. І ти, немов / сліпий, не здатен вибирать / поміж вітчизн і мов. // Тому твоя вітчизна – це / твоє тавро і твій кацет, / чий прояв є надміру злим, / бо туго стягнено вузли, // і хоч гидке твоє лице, / та мусиш бути з ним. / Вітчизни – різні. І твоя, / на жаль, не з кращих. Все ж не я, // так інші цей сприймають край / з утіхою. Тож, хоч тікай, / “любов к отчизні” в цих краях / завжди була за кайф». Жадан у цій поезії не за віком іронічний або навіть злий. Утім, сьогодні, нарешті, його можна зрозуміти: «“Любов к отчизні” є слова, / з яких повинен випливать / життя людського вічний сенс, / хоч як на мене спосіб сей // кохання плідно убива / саме поняття “секс”. / Вітчизна це, скоріше, звір, / тому, якщо ти маєш зір, / на нього пильно озирнись: / любов до нього – шлях униз». Мотив неможливости втечі заради порятунку вкотре звучить, ніби карбуючи правила виживання у – чи то ще у власному домі, чи вже у тюрмі: «Вважай, тобі не повезло, / бо здавна згублене весло, / яким би вигріб ти звідсіль. / І це була б розумна ціль, // бо громадянство тут є зло, / що роз’їда, мов сіль. / Країна ця – великий гріх / людей і Бога. Наш поріг // навряд чи подолать кому – / він неприступний, ніби мур. / І це нагадує скоріш / не дім, але тюрму. // У тому сенсі, що таки / ти звідси міг би утекти. / Проте – за чим? Щоб десь вночі – / і побивайся, і кричи // в надії марній зішкребти / лілею на плечі. / Простіше вірити, що ти / сидиш в оточенні води // або пісків, їх не пройти, / тому кордон – кінець мети, / де розбудовано пости / і зірвано мости». Постів (блокпостів) і зірваних мостів сьогодні направду вистачає. А між тим, поет про все це попереджав майже двадцять років тому, можливо, й сам не усвідомлюючи те, що йому відкрилося (провалля Сходу) крізь розмотану нитку цієї поезії: «Тепер ти знаєш, де ростеш, / тим більше – з ким. Уважно стеж, // як неба згорнено сувій, / як простір біль тамує свій, / як насідає дикий степ / і порожніє світ». Але й це ще, на жаль, не все: «Іще існує відчуття, / що все гаразд, та до пуття // це відчуття ні я, ні ти / в собі не можем віднайти, / тому сприймаємо життя / з відсутністю мети». А те, що виростало між громадянами однієї країни впродовж багатьох років, також давним-давно було артикульоване поетом. Було би бажання чути:

і мста – густа, мов тінь хреста,

між нами вперто вироста,

і давить соляним стовпом

небесна висота.

P. S.

Я не знаю і, зрештою, знати не хочу, що підштовхнуло Віктора Неборака до нещодавнього гидотного виступу в контексті розвінчання Жадана. Відзначу лише, що рептильний випад аж надто підозріло співпав у часі зі швайцарською премією поета. Зовні це виглядало як немотивована, але ґіпертрофована, аж тваринна, лють, – саме в такому стані, напевно, вбивають. Цікавішою, а водночас і банальнішою, є поведінка Андрія Дрозди, яка нагадала мені стосунки старших із молодшими в донецьких двориках кінця сімдесятих. Старші запалюють «Приму», малі беруть приклад і теж починають палити, попри те, що насправді їм більше смакують цукерки. Старший забиває папіроску травою, пихкає три рази і передає малому: давай, покажи, що ти можеш. І малому не залишається нічого іншого, як пихнути й одразу захланно закашлятись. Обличчя при цьому миттєво спотворюється дурнувато-щасливою посмішкою: старші, я зміг! І видає неймовірну тезу про інфантильного Жадана. (Неймовірну у круглому та безпосередньому сенсі, позаяк притомна людина не йме йому віри, – бо за таких звинувачень мають бути хоч якісь, хоча б благенькі арґументи, а їх немає). Після цього зайве, мабуть, додавати, що Дрозда і поняття зеленого не має про те, хто такий Жадан. А ще подумалось, – вдалу назву обрали собі львів’яни: сектор критики. Мабуть, знудившись у оборонних боях, вони кинулись ув атаку. І пазл укотре склався, й соцреялістична форма співпала із соцреялістичним змістом. Із чим і вітаю Тебе, літературний Львове!

10 грудня 2014 р., м. Вінниця