Земля не обертається навколо Сонця та своєї вісі. Вона пласка. І тримається на трьох китах. На чотирьох слонах. Слони ще можуть стояти на гігантській черепасі, яка плаває в космічному океані. Так люди думали раніше. Але ми позбуваємося застарілих концепцій, хоча досі не опинилися на світлі. Позбуваємося, оскільки життя летить вперед, а спричинене Великим вибухом розширення Всесвіту відбувається і відбуватиметься ще не один мільйон літ. Одне слово, все у вогні й динаміці. Невидимий вогонь б’є у спину, а динаміка намагається зробити нас частиною свого невпинного руху. І тільки примарні кити лежать в архаїчній воді: вогонь їм не шкодить. І тільки уявні слони стоять на статичній землі: їх не зрушити з місця. І тільки черепаха пливе зі своєї ненаукової давнини у сіль міжзоряних водоростей. Але химерні теорії, яких позбулися, – вони не лише позаду, а й попереду, бо реалізована у складних формах дійсність для нас, необізнаних, постає у так само химерному, тобто у незрозумілому світлі.

Ми живемо в період між нині спростованою теорією пласкої Землі і тими прийдешніми часами, коли Всесвіт, як стверджують фізики, загине у вогні. Перебуваючи на півдорозі, ми мали б якісь речі відчувати гостріше, аніж їх відчували первісні люди. Але над нашою психікою вчиняли різні експерименти, може, тому ми дерев’яніємо, коли треба продемонструвати тонкість та гостроту сприйняття? Може, тому нам не вдається зробити прорив у напрямку справжнього життя – зі своєї сансари? Не знаю. Можна лише сказати, що до багатьох красивих речей ми й справді не готові. Тож і гармонія існує переважно поза межами нашого утилітарного мислення.

Колись метеорит ударив об землю і в різкому похолоданні розпочався відлік іншого часу. Реальну ціну за нове життя заплатили динозаври – вони вимерли. У них не було свого динозаврячого Конфуція, який би адаптував для них відомий імператив: «Спасешся сам – й інші з тобою спасуться». От ніхто і не врятувався. І ми забули про них, хоча по їхніх гігантських кістках, схованих у глибокій землі, пройшли всі покоління людей. Забули, щоб вигадати міфічних драконів і заповнити закамарки своєї пам’яті музикою Марка Болана і рок-гурту «T. Rex» та фільмами Стівена Спілберга.

Але нові дні – не за горами. І черговий метеорит вже шукає місця, куди б вгатити… На цих словах адепти апокаліптичних теорій аплодують. Адепти нависають над географічною картою, намагаючись вгадати те фатальне місце, куди влучить небесний камінь. І даремно. Бо найуразливішою територією є людська душа та розум: метеорит, призначений для відліку нової ери на ще більш охолодженій планеті, вдарить не об землю. І чи почуємо ми тоді мудрі слова свого людського Конфуція? Чи й про наше драконяче життя майбутні жителі цієї дивної планети складатимуть легенди? Легенди про двоногих «динозаврів», які жили після не менш страшних ящерів Юрського періоду.

Життя – хаос, в якому хочеться навести хоча б мінімальний порядок. Це не так вже й просто, бо життя саме толерує безлад. У хаосі легенькими словами справі не зарадиш. Натомість теорії, від яких ми відмовилися через їхню кричущу неактуальність, вагою правічних китів, слонів і однієї важелезної черепахи можуть бодай на мить стабілізувати цей воістину хаотичний світ. Світ, який з однаковою пласкістю лягає під ноги святих і грішників. Світ, який пам’ятає ходу королівських тиранозаврів.