Re: цензії

Фром класифікує його за шістьма ознаками: від інших людей, від своєї роботи, потреб-бажань, інституцій держави, природи, а також від себе [5]. Здебільшого цей стан досліджують у системі соціальних взаємовідносин. Однією з причин виникнення відстороненості (відчуження) в індивіда є ситуація комунікативного конфлікту, неможливість вирішення якого спричиняє «відхід у себе», а відтак може викликати й мовленнєву відстороненість. Таким чином, відстороненість (відчуженість) – це один з механізмів психологічного захисту, який активізовується в момент, коли конфлікт (з дійсністю, соціумом, індивідом, світоглядом і т. д.) розв’язати неможливо, і псевдовирішенням є відхід від джерела конфлікту (суб’єкта, об’єкта), а в певних випадках – від його причини.

Деякі поетичні тексти кодифікують окреслене явище, послуговуючись набором комунікативно-вербальних одиниць. Для прикладу – поетичні твори Олега Короташа. У ситуації, коли невротичний конфлікт з дійсністю (принципова неспівмірність бажаного-ідеального з дійсним-неідеальним) провокує психологічний дискомфорт, художній суб’єкт використовує механізми психологічного захисту. У поетичних текстах Олега Короташа, цей механізм реалізується через відстороненість.

Ключове семантичне навантаження, на підтвердження зазначеної тези, містить номінативне словосполучення збірки поезії – «поет без імперії», де інсталяція самітності художнього суб’єкта реалізується не тільки на соціально-політичному, адміністративно-суспільному, але й на психологічному рівнях світобудови. Незгода з реаліями дійсності провокують механізм захисту – відстороненість як позиціонування себе окремо й самодостатньо від об’єктів, ситуацій, що неможливо змінити, вирішити в рамках ідеальних бажань суб’єкта.

У поетичному тексті «Міст Понте-Веккьо» репрезентує відчуження особистості у площині топосу, на що в мовленнєвому аспекті вказує актант на позначення місця: «Мовчиш, подорожнику… Дай присяду / поруч дороги. Скажи що-небудь. / Ряд випав з мене, чи я – із ряду» [4, 48]. У наступному тексті, написаному через рік, у 2011, точка відстороненості дійде до точки проекції в безкінечне, що на мовленнєвому рівні втілиться в концептосферу «горизонт»: «Скільки не вдивляйся у лінію руки чи випиту кварту / горизонт із берега залишиться горизонтом» [4, 37]. Психологічний стан відстороненості екстраполюється у вимушений природний екзил – смерть, яка в мовленнєвій площині виражена метафорою «виходу кита на сушу», що теж є різновидом відчуження в топосі: «Помер Сарамаго. Так помирають кити, / коли море закінчується і нікуди йти / окрім суші, землі, котра – інший берег»[4, 60]. Предикативна векторність «нікуди йти» у свідомості лінгвістичного суб’єкта передбачає семантичну альтернативу, окреслену актантом на позначення топосу.

Таким чином, художній суб’єкт, обираючи психологічним механізмом захисту відстороненість, здійснює активну дію – відхід у площину.

Наступний маркер – семантичний зсув предикативної категорії часу. В однойменному зі збіркою вірші «Поет без імперії» поетичний суб’єкт висловлює: «Вже менше засуджую, більше жалію» [4, 31], цією реплікою засвідчується наявність точки біфукації між екстремумом невротичного конфлікту та його розв’язанням. У процесі комунікації актант «вже» представляє часовий проміжок, у якому опиняється діяч після певного рефлексивного досвіду.

На психологічну відстороненість художнього суб’єкта в поезії Олега Короташа частково вказує імпліцитний агенс, що експлікується в художній комунікації синтетичними предикативно-дієслівними формантами: «У цьому щось є – отак бути самому: / у нічному небі – більярд планет» [4, 33]. Окрім цього, у тексті використовуються семантично віддалені від комунікативного діяча актанти, що поглиблюють мовленнєву сугестію відчуження, відстороненості – «я» і «небо», «планети».

Наступним лінгвостилістичним маркером психологічного стану відстороненості в поетичного суб’єкта є монологічний діалог.Тематичний вихід тексту на екзистенційну антропологію навіює тотальне відчуття самотності, відторгнення, а поривання до умовно присутнього об’єкту комунікації ще більше розширює це відчуття у вірші «Катарсис»: «як не тугу візьми то душу / аби попелу стало менше / тоді зліва себе задушу / усе інше земля довершить // при житті при вікні допоки / короваями небокраю / жовте сонце закотить роки / я у старість тебе чекаю» [4, 42], «Коли з осінню питимеш чай, / я вже босим зійду на сніг. <…> Отже, мила, коли перейду поріг, / ти ці строфи протри і перечитай» [4, 94]. За М. Бахтіном, така діалогічність комуніканта існує в межах інтенційності [1; 2,]. Однак інтенційна складова в текстах Олега Короташа комунікативно однобічна, оскільки не передбачає перлокутивної частини висловлювання. Зберігаючи в тексті локутивного адресата, комунікації не притаманна іллокутивна складова. Це ще один вияв психологічної відстороненості, при якому слова-репліки в умовному діалозі обернені не до себе-адресата, не до іншого суб’єкта-адресата, натомість спрямовані внутрішньо-назовні. Домінантними ознаками такого процесу комунікативної апеляції в текстах поета є монолог від другої особи, а не діалог від першої, оскільки локуції іншого комуніканта в діалозі немає: «… я тебе допустив; ти була оглав / у глибинах, де ангел не долітав» [4, 94], «Бо потім – внизу, тебе, одну, – / зустрічатиме спогад і гул монад» [4, 95], «І кожен із них – твій підмурок, фундамент. / І те, як живеш – суть вінець і орнамент, – / твій голос – їх голос. Не вицвілий щем» [4, 45 – 46], – останній текстуальний фрагмент не передбачає ніякої реакції мовця-адресата, що на семантичному мовленнєвому рівні визначається маркером пасивного агенсу.

Механізм психологічного захисту відстороненості репрезентується в рамках пасивного агенсу, а саме – «впустити і випустити», «втеча», «межа прірви», «кінець дороги» та ін.. У поезії «Політ над містом» художній суб’єкт артикулює концептуальні ознаки стану відстороненості, відторгнення: «наче не вірять тому що бачать і не вірять тому / що брами міста можуть впустити і випустити / що брами душі можуть впустити і випустити / що брами очей можуть впустити і випустити / що брами слів можуть впустити і випустити / що брами тіла можуть впустити і випустити / що брами серця можуть впустити і випустити» [4, 52], – рефрен «впустити і випустити» маркує стан прийняття й відторгнення поетичного суб’єкта як чужого. Семантику останнього атрибутивного агенсу («чужого») визначає концепт «втеча»: «це дорога душі що летітиме понад усі порожнечі / і твоя душа за моєю не шукатиме звідти втечі» [4, 53]. Відтак у тексті з’являється відчуття суму, яке Є. Ільїн характеризує як емоцію, при якій відбувається процес блокування та припинення дій, спрямованих на досягнення мети [3, 156 – 221].

Відстороненість як психологічний стан маркується в зазначених текстах Олега Короташа через конструювання внутрішніх семантичних протиставлень у межах як самого індивіда, так і конфлікту з навколишнім. Виявлення демаркаційної лінії, яка розмежовує бажане й реакцію дійсності на нього призводить до відстороненості від конфліктної ситуації та неможливості її змінити. Спочатку дескриптор вводить у текст фрейм бажаного: «на весіллі молодшого брата / я захмелів / і хотів танцювати аркан», згодом з’являється ситуативний фрейм несприйняття бажаного оточенням – «але хлопці розсміялися / вони танцювали рок-н-рол», відтак формується внутрішнє протиріччя – відсутність братерського духу: «і коли одного зносила вода / інші його викєгали // так / народжувався / танець / і / усвідомлення / брата» [4, 68]. В останньому фрагменті сконденсоване протиріччя між ідеальним і дійсним – те, що мало б створити близький духовний зв’язок з братом, відсутнє. Звідси у вірші «Бартка» з’являється внутрішнє протиріччя між художніми суб’єктами, що призводить до внутрішнього відчуження.

***

Замість висновку...

Відворотний

Пишу з того світу, бо більше нізвідки

тіні не пишуть. Не з голосу – вглиб.

Кров горлом пішла у розхристані ріки,

коли суголосся зірвалось на хрип.

Немов відпустило – зіперся на гори;

всю тугу мольфара вкради, наче тать.

Христом чи Ярилом! Вийди крізь пори!..

Нашіптую вітру і гори – димлять. [4, 96]