Re: цензії

Завершується роман «Травам не можна помирати» Степан Процюка фантасмагоричним гротеском підсвідомості героїв. Коли зовнішня і внутрішна реальність доходять до форсмажору психологічної і суспільної напруги під чоботом радянської тиранії. Далеко не чорно-білий текст, на що хворіє сучукрліт, коли рідко, але все ж заходить у дебрі національної тематики. Але підозрюю, що й далі клани і тусовки від літ-ри пропустять повз ще один знаковий роман, якому в українській національній літературі нема подібних. Який увінчує аналітику і осмислення української національної дійсності 70-х минулого століття. Який розвінчує наївні уявлення про цнотливу щодо патріотичних переконань і вчинків Галичину. Який вивертає навиворіт льос загальнопоширених думок про рівновагу плюсів і мінусів у радянський час. Який балансує на психологічних межах: вчитель – матір якого в Голодомор з’їла свою дочку, його сестру – захищає радянську ідеологію, а племінниця бандерівця працює на КДБ. І все це пливе у тексті зі спокоєм літературного деміурга. Іммораліста.

Так не прийнято писати в кон’юнктурних колах сучукрліту. Тому, мушу сказати, цей роман поза українським сучасним літературним дискурсом увінчує його – Степан Процюк «Травам не можна помирати».

* * *

Мислення романних суб’єктів Степана Процюка не кристалізоване статичністю. Їхні внутрішні реалії розвиваються за законами психологічних конфліктів, неврозів, які розгортаються на тлі українського національного протистояння радянській імперській дійсності.

У цьому контексті привертає увагу психологічний портрет одного персонажа. Її звати Софія, Світлана, Варвара чи… врешті, це не так важливо, бо її суть – безлике багатоличчя агентури КДБ. Таких, як вона, сотні з тисяч. Однак є одне «але», що уже традиційно стало візитною карткою романного стилю Степана Процюка, і вносить неоднозначність в рецепцію та тлумачення тексту, а психологічну структуру робить динамічною – «...вилазила з червоних шкур, намагаючись перестрибнути в синьо-жовте… Згадувала вуйка, що загинув у радянських катівнях... Одна частина її голови ставала українською, друга, сильніша, – залишалася радянською». Софія – класичний психотип національного шизофреніка.

І в житті, і в сучукрліті шизофренічне роздвоєння, розтроєння, здебільшого, характерні для чоловічих суб’єктів, але автор роману «Травам не можна помирати» оминув класичну психологічну фабулу. А відтак, національна дихотомія активізувалася в жіночому суб’єкті. Так у матриці тексту з’являється образ ідеологічної повії. Вона виконує завдання КГБ, і у винагороду отримує соціальне забезпечення, статеву прихильність полковника Дурбачова, а потім – медичну допомогу для матері, у якої інсульт.

Рваність постійної зміни Ego у Софії приводить до підміни реальностей. Сатисфакцією є привид Миколи – його самогубство на її совісті – «З лівого кутика однокімнатної квартири на неї дивилося бліде Миколине лице із широко розплющеними очима», «Чого ж ти мене дурила, моя зраднице?! Чого ж допровадила до води, моя триклята?!»

На противагу психотипу національного шизофреніка, ідеологічної повії у тексті Степан Процюка є образ матері – української мадонни. Це її метафізична сутність витає вулицями Києва, «скрадаються матері, які віддавали дітям у тридцять третьому свою кров, щоб ті не померли. Нічні жіночі силуети підповзають до квартир своїх діток, надіючись побачити там живих і здорових, насмоктаних материнської крові лікарів, інженерів…» Це вона наповнює силою націоналіста Олександера Світлого (прототип дисидента Олекси Тихохого). Це вона линутиме до мордовських таборів до нього. Це вона, у білих одежах омиватиме його замордоване серце.

Можливо, це ще один лик Великої матері, яка присутня чи не в кожному романі Степана Процюка, сказав би літературознавець. Можливо, психологічна сатисфакція, мотивована національним гонінням і несправедливістю, висновував би душезнавець. Можливо, метафізичний згусток, вхоплений в образ, подумав би поет. Можливо, тепло і захист, сказав би маленький хлопчик, над яким би згущувалась екзистенційна безодня самотності.

Образ ідеологічної повії і національної мадонни криють небезпеку і вихід із неї для української дійсності 70-х рр.. Якщо перша несе руйнування і танатос державі, то друга – вітаїзм і якусь сумну майже міфологічну надію. У романі «Травам не можна помирати» Степан Процюк вбиває кожного сильного борця за Україну. Чи то пак імперська система. І тільки метафізичні візії реінкарнують віру у національно-українське життя – «На тлі кривавої заграви із цвинтарної тиші й тлумі виразно вимальовувався лик людини, яка прокидалася від небуття. <…> Поклик крові ставав сильнішим від булькання страху».

Автор апелює до кардинального варіанту очистки від кгбшного режиму – біблійної алегорії потопу: «Ті, що залишилися живими, поволі виповзали з нірок нового потопу. Виповзали і вперше зводили догори свої вузькі нажахані очі». [І ця стилістична алегорія у текстовому мисленні ставить для мене, як для читача, остаточну крапку над і – романи Степана Процюка стилістично ідуть в одну ногу з романами Жозе Сарамаго. Але хто би це оцінив в Україні, де лаври лягають не на ті чола.]

А тоді знову Степан Процюк творить метафізичну реалію мадонни, Великої матері – «…на княжих небесах з´явився профіль Жінки в білих одежах. Вона глянула на потоплене місто» – символ благословення на відродження, символ присутності матері.