Так склалося, що недавно з мого боку вийшов публічний «ляпсус». Після чергової вдалої презентації книг Процюка, я дав коментар одному місцевому телебаченню. Оскільки я почав «здалеку», сиріч невдало, схотівши зіграти на контрасті оцінок творчості Процюка, то при монтажі редакція використала тільки першу частину мого виступу, де я заявляю, що «не люблю прози Процюка». Інше, власне позитивне,  відкинула за принципом: «А чому б ні? Хороший піар. Баран критикує Процюка»...

Місцеві новини я переглядаю рідко, то наступного дня був заскочений реакцією містян. Зрозумівши в чому справа, я пішов на телевізію. Треба відзначити, що вони теж були заскочені реакцією моєю, а відтак попросили вибачення за мимовільну підставу. При цьому надали мені повний матеріял виступу (так званий «сировець») і остаточну редакцію, яка пішла в новинах.

Того ж дня, я дав ще одне інтерв´ю до всесвітнього дня поезії, де кілька слів сказав про Степана (тепер вже без «ліричного відступу»). Але неприємний осад, що мене «кинули» залишився. Таке відчуття було років два тому, як одна людина, котра  щось там писала, розіграла власне самогубство, і чомусь вирішила використати мою довірливість...

Щоби не було різночитань, я даю цей коментар, бо мені йдеться про творчість письменника, який своїм ентузіазмом, своєю працею і своїм талантом заслужив, аби про нього говорити з повагою (можна не любити, але говорити з повагою треба вчитися).

Скажу одразу,  біографічна «трилогія» Процюка є найкращим літературним матеріялом, який сьогодні можемо прочитати про цих трьох класиків української літератури. Скільки би ми не закидали, що у книгах «мало Стефаника, Винниченка, Тесленка, а багато Процюка», це лише закиди і не більше. Будь-який твір є автопортретом (метафізичним, метафоричним, ірреальним, образним). І звичайно, такі твори, де йдеться про відомих постатей вимагають колориту біографічного. У романах Процюка цей колорит присутній. Такі романи вимагають вміння психологічного перевтілення. Процюк володіє ним. Закид, що Процюк «у своїх романах нагадує, що людина тварина» є закидом упередженим. Процюк не пише про тварин. Він у всьому дошукується Справжньої Людини. Інша справа, що його герой не завжди знаходить її.  Але це не провина автора, а мужність сказати правду.

Найголовніше із цієї «трилогії», що Процюк не тільки не «опустив» класиків до рівня дворових пліток, а вдихнув у них нове життя. Після кожного прочитаного роману перше бажання є взяти книгу письменника, про якого щойно прочитав психологічну біографію. Кожен зі Степанових героїв є різним:  трагік Стефаник, анахорет Тесленко, софіст і артист Винниченко. Але всіх їх об´єднує жага пошуків Любови, якої вони не знаходять. Або яку знаходять відходячи назавжди...

Що стосується «квазілітературних» претензій до Процюка, то вони були також озвучені і мною, і ще раз «обіграні» в містечковій телевізійній версії: театральне позерство і ходульність. Визнаю, що своїми оцінками, не завжди вдало стилістично оформленими, підливав «масла» на «вогень нелюбови до творчости Процюка».

Гадаю, з такими еквілібристичними оцінками треба бути уважними. Бо наші оцінки завжди відстають від Автора, який змінюється і росте, а ми перебуваємо у стереотипах свого уявлення про нього.

І на завершення. Якщо є такий письменник як Процюк, що своїми творами викликає у нас огиду до себе ж, але ми в цьому боїмося признатися, то треба бодай тішитися, що такий письменник у нас все-таки є. І треба намагатися зрозуміти цього письменника, треба допомогти йому повірити, що його труд не падає на камінь, а проростає, нехай трудно, крізь цей камінь і росте. Оце відчуття і почуття довіри до письменника мусить бути, аби не заганяти його і себе в рамці взаємного непорозуміння, яке викликає недовіру одне до одного. Звідси недалеко до взаємного страху і нелюбови.

Процюк є автором, який говорить про речі вічні й відомі. Він робить те, що йому належиться робити. І в його ході немає ні ходульности, ні театрального позерства, ні хворобливого егоцентризму. Він нагадує мені людину без шкіри, яка йде по розпеченому камінню, аби бодай декілька небайдужих повірили, що вони все-таки Люди. Се немало в сьогоднішню Добу Нечитальників, які готові вбити, аби лиш не чути правди Торжествуючого бажання Любови...