Як відомо, українських письменників майже не перекладають іншими мовами. Передусім, це стосується вітчизняної клясики (за винятком хіба що кількох нещодавніх видань (В.Підмогильний, В.Домонтович, В.Стус, О.Ульяненко) у США та Польщі). Проблема нашої літературної відсутности у світі має вже давню історію, яка залишається актуальною і сьогодні. Ігор Костецький у післямові до книжки Зіновія Бережана «На окраїнах ночі» (1977) виклав власне бачення цієї хронічної проблеми: «Тверджу й далі, так само відповідаючи за свої слова: якби на той час (друга половина 1940-х років. – О.С.) задумане й у собі вже здійснене розгорталось і назовні у потрібній континуації, крок за кроком, рік за роком, озброєне усім арсеналом засобів, що в таких випадках необхідні для просування у дедалі нові простори, – у світовій літературі, уперше за її історії, утворилось би нове поняття: література українська. “Перед заслоною бога і людей” (назва новелі Зіновія Бережана. – О.С.) стосується хронологічно до часу, коли ні про яких Бекетів, Йонесків, Адамових не то що чутки, а й гадки не було. Що з ними та когортами їхніх епігонів і взагалі подібних авторів покривається від 50-х рр. поняття модерної літератури, то це виключно тому, що вони заповнили повоєнну порожнечу, в якій не спромоглося своєчасно посісти позиції оте краще, оте доцільніше, що було б здатне  (і таки було здатне!) дати справі інший зворот. Це тільки вихоплені на ходу, навмання, приклади з того, про що можна писати цілі соціологічні розвідки, ба – на чому б можна заснувати окрему дисципліну під назвою: історія непроникання української літератури у світову. А три наведені прізвища, до речі, можуть найнесхибніше спростувати відоме епохально-ледаче виправдання цієї історії: аргумент “бездержавности”. Які, справді, держави репрезентують усі троє названих, – усі троє, мов навмисне, принципові еміґранти? Імператив “насамперед держава” для нас, хвалити Бога, не існував, тут ми чисті. Гроші? О так, нестача їх важила вирішально. Є бар’єри, що їх просто фізично неможливо подолати без бодай мінімального фінансування. Але, думаю, що й тут не вся причина. Практика видань “На горі” показала, що навіть тоді, коли у першу мить здається, мовляв, матеріяльна база для даного підприємства безнадійна, у другу мить уже починає розвиднюватись: база так чи так, а все ж якось вичаровується. Величезним, по-своєму теж вирішним мінусом нашим було те, що в нас не було когось, хто, рівною мірою ерудитний і авторитетний, як і літературно обдарований, виступив би з прилюдною концепцією на нашу користь. Ми не мали такого, хто послідовно змагався б за те, аби новий напрям став приступний ширшим колам, хто пропагував би його і вербував для нього прихильників. – такого, яким був Вільям Моріс для прерафаелітів, а Віктор Шкловський для лефів. Умівши вже тоді досконало виробляти усе, що – ЗНОВУ ж значно пізніше – відкрили бітники, Ален Ґінсберґ з кумпанією, ми, як і вони після нас, точно знали, що це найпевніший старт для такої справи, як наша. У такого роду побуті, що видається просто чудернацьким, у самій його природі автоматично закладена можливість пробиватися до свідомості оточення так, що рано або пізно, минаючи людей, які “оселедця з хвоста” беруть буквально, утворюється ясність щодо мети й глузду всіх цих вибриків. Це база справи, по-мистецькому створюваний суспільний її ґрунт, з якого досягти прикінцевого зрозуміння можна куди пряміше, куди легше, ніж непідготованою, раптовою, мов Пилип з конопель, лобовою проповіддю. Так от: база й надбудова. Не держави нам бракувало. Не грошей, бо, як сказано, гроші здатні виникати самі з себе. Не конче й голосного теоретика, бо його, зрештою, у гіршому випадку можна було заступити якось і власними силами. Нам – найголовніша причина – до бази бракувало якраз надбудови. Наша надбудова мала серйозні прогалини. Нас не було тільки двоє. Іншою, несподіваною, але приємною лінією, з баварського міста Дінкельсбюль, де він горував у кругу власної, німецької, богеми, нам об’явився Юрій Соловій. Він привів із собою не тільки Елізабет Котмаєр (її достотно: обоє під кінець мітенвальдської епохи гостювали в нас під Карвенделем), а й кількох образотворців, і німецьких, і українських. До літератури, отже, долучилось мистецтво, а до обертання у власному колі – вигляд на контакт із так званими чужинцями. Але це було й усе. Комплект був неповний, бо для певного, може, навіть чисто ритмічного, заокруглення бракувало обсади двох-трьох амплуа, без яких годі було обійтись. Діялектичний закон здійснився у даному разі зворотно: не кількість перейшла у якість, а, навпаки, готова якість спіткнулась на нестачі кількості. Ми, щоправда, приглядались, і де людський матеріял видавався догідним, пробували вербувати. Але з тих вербованих ніхто не витримав іспиту»[1]. А ще тридцятьма роками раніше у альманасі «ХОРС», у редакційній врізці, яка передує добірці «Афоризмів» Володимира Державина, звучить достоту суголосна думка: «Велич і розмах національної культури прямо пропорційні кількості в ній неповторно творчих індивідуальностей»[2]. Мова про все ту ж «надбудову», якої так бракувало українській літературі для самоствердження в світі вісімдесят років тому, і якої бракує сьогодні. На відміну від сорокових і подальших років минулого століття, сьогодні існує українська держава, а в ній – одразу кілька інституцій, які й покликані державним коштом забезпечувати проникнення, закріплення та ствердження української національної літератури в широкому світі. Я невипадково навів таку чималеньку цитату зі статті Ігоря Костецького, бо він достатньо переконливо все пояснив. До того ж, його пояснення цілком комфортно можуть бути екстрапольовані на сьогоднішній день; на жаль, арґументація Костецького досі працює. І це при тому, що держава інвестує в промоцію української книжки за кордоном чималі кошти навіть в умовах великої війни. Проблема, знов-таки, у «надбудові», у людях, які вирішують, які саме книжки та яких авторів просувати у напрямку західного читача. Фактично, без виключень, просуваються книжки-одноденки сучасних авторів, учасників української організації ПЕН. Натомість у інституціях із державним фінансуванням немає навіть зеленого поняття щодо важливости національної клясики. Що і засвідчила нещодавня дискусія з цієї проблематики у соцмережі Фейсбук. Одноденна сірість, нетля із вибалушеними очима, – завше перемагає. Відтак, залишається сподіватися виключно на спорадичні дивні атрактори, одним із яких представляється і теперішній феномен Жоржа Ніва, який ледве не випадково відкрив для себе українського поета Василя Стуса: «Я дізнався про Василя Стуса зі збірки, виданої в 1999 році в Києві видавництвом “Дух і Літера”. <…> Під час моєї роботи над перекладом мені допомагав Олесь Ільченко, теж поет, який став моїм провідником у світ української мови. Проте я єдиний, хто відповідає за ці переклади; я спробував передати ритм, мовні винаходи, “темні місця” поезії Стуса»[3]. Відкрив, захопився і почав перекладати, передовсім «Палімпсести», – не лише знакову, але і вершинну збірку нашого поета. Ось враження перекладача від такого взаємнення, викладені у передмові: «Його оксюморони, хіазми, “стрибки” стилю, від найзагадковішого до найпрозаїчнішого, його крики, наче важкі опіки, його абсолютне прагнення втілити в поетичному слові Україну вимагають особливої уваги задля входження в його дивовижну поетичну атмосферу. Стусові властиві спалахи генія подібно до Рембо, містицизм Лермонтова, іронія Байрона. Він – вигнанець parexcEllence, вигнаний не лише з України, як його попередник Тарас Шевченко (який, утім, духовно ніколи не покидав України), а й з європейської культури, хоча він і взяв її з собою до ГУЛАГу у своїй бездонній пам’яті, подумки перекладаючи Рільке та Гете. Часом титан вагається, але стогнучий пророк стає лише ближчим до нас»[4].

Жорж Ніва (1935 р. н.) – франкомовний науковець і перекладач, авторитетний професор Женевського університету, – українською культурою цікавиться уже понад тридцять років, про що свідчать підготовлені ним франкомовні видання «Минула й сучасна Україна» (Париж, 1995) та «Україна: відродження національного міфу» (Женева, 2000). Жорж Ніва відкрив для себе українського поета і дисидента Василя Стуса й відчув щось на кшталт осяяння, – щодо людини, поета та його творчости: «Працюючи з текстами Стуса, я поступово відчув сильну присутність у них чогось священного. Горить свічка, перетворюючи потворний світ на скинію / простір молитви. Тому часто втаємничене значення деяких висловлювань у його віршах, занурене в метафізичну напівтьму, наче на картині Жоржа де Ла Тура, починає немов сяяти посеред ночі. Темрява є частиною його поетики, точніше, її накладено на очевидні речі (курсив мій. – О.С.). Також у ній можна побачити загадкові “літерні” візерунки, гусеничні процесії з літер, що нагадують таємничі карби біблійних пророків. У Стусовій поетиці все перевертається з ніг на голову: абстрактне стає конкретним здивуванням, конкретне перетворюється на абстрактне... Розпочинається діалог з Богом, подеколи саркастичний (“Пане Бог”), подеколи ж – містичний. Вічне постає хімічною субстанцією життя. Перекладати Стуса – захопливий виклик. Маю смиренно визнати, що я краще знаюся на його урочистій, грубій, музичній, профетичній, архаїчній мові, ніж на загальновживаній українській. Я відмовився від буквалізму або експліцитного розписування. Я шукав семантичної компресії, що її Юрій Тинянов назвав “вузькістю поетичного сегменту”, себто йдеться про компактність, аналогічну до тієї, яка властива кварцу. Основна робота полягала в обточуванні, згущуванні – відповідно, чимось довелося жертвувати. Моїм головним інструментом став двоскладовий розмір; іноді використовував непарні метри, “кульгаві” за своїм визначенням. Головне відчуття в “палімпсестах” Стуса – це скутість камери, якій відкривається великий простір Вічності. Адже Стус може як вдаватися до шепоту, так і сурмити в сурму Страшного суду. Разом з Рембо, Целаном, Мандельштамом він належить до тих великих поетів, яких було знищено, спалено; для таких митців поезія є опором усьому рабському в людині, проривом до великої таємниці Буття»[5]. Не знаю, чи можна точніше та глибше пізнати, а відтак і визначити суть поезії Василя Стуса, ніж Жорж Ніва уже за першого підходу до неї. (Про що свідчить хоча б і оця, проста й зрозуміла думка, з якою, втім, доведеться попрацювати ще не одній ґенерації стусознавців: «Темрява є частиною його поетики, точніше, її накладено на очевидні речі»). Можливо, саме тому вже декілька років невтомно перекладає вірші українського поета французькою, пообіцявши перекласти повний корпус «Палімпсестів»: «Ця перша спроба перекладу віршів Василя Стуса французькою мовою має просту мету – кількадесятьма віршами показати велич його поетичного виявлення. Я вже переклав близько 300 його поезій. Сподіваюся, що скоро зможу представити франкомовній аудиторії більш “повного” Стуса»[6]. Здається, нам таки пощастило із паном Ніва. Ще раз хочу наголосити: з українською клясикою на Заході настільки все погано, що ці переклади є першим об’явленням Стуса-поета для франкомовної авдиторії. Лише уявіть собі! І відбувається це диво завдяки виключному ентузіязмові конкретної західної людини (утім, справедливости ради, не без підтримки та допомоги українського письменника Олеся Ільченка, який мешкає у Женеві).

У передмові перекладач чимало рефлексує з приводу Василя Стуса та його поезій у колимському екзистенційному контексті. Це зрозуміло, бо в книзі представлені передовсім вірші з корпусу «Палімпсестів» (Магаданська версія). Мені вже доводилось констатувати помітну поверховість, а відтак і неадекватність деяких інтерпретаторів у сприйнятті самопожертви Василя Стуса, зокрема і під час його перебування у колимському засланні[7]; відтак, не хочу повторюватись. Зауважу лише, що значно ближчим до розуміння письменника на Колимі виявився французький дослідник літератури та перекладач Жорж Ніва: «Василь Стус постає творцем незвичного для більшості читачів краєвиду – Колими. Пустельний ландшафт, що вміщає в себе руїни Едему. Пейзаж без перспективи, сильно стиснутий горизонтально, наче під ударами молота, із запаморочливими стовпами, що нагадують гори Хуаншань на картинах майстра Мей Ціна. Запах, що просочується, – це аромат чебрецю. І на тлі цього краєвиду поміж похилених спин рабів самотньо й гордовито височіє постать каторжника Стуса – з його сарказмом, спалахами помсти та саморуйнації, з його виснаженням. В зимовій темряві Колими та в її короткому п’янкому полярному літі лунають спогади про європейську поезію – так, наче Рільке, Гете, Байрон призначили зустріч у цьому крижаному всесвіті»^[8]. І далі, ще виразніше, із пошуком відповідних аналогій: «Опинившись віч-на-віч з колимським гнітом, Стусова поезія, наче кінь, стає дибки, стає на шлях вічного протистояння між злом та добром, між тінню та світлом. Із крижаної колимської печі виходять надзвичайні гіперболи, подібні до сліпучої лави камчатських вулканів. До нас наче повернувся Данте з його “Пеклом”. Повернулася ХХХІV, остання пісня “Пекла”, де “цісар мучнів, мукою пойнятий, став, скутий в ребрах твердю крижаною”. Адже ці два пекла – Дантове і Стусове – переносять нас у край, де “не померши, не залишишся живий”»^[9]. І думається при цьому: добре, що Василя Стуса у рівноцінний ряд найбільших европейських клясиків ставить саме европейський фахівець з літератури (навіть якщо загострена суб’єктивність оцінки й присутня, то це принаймні не просування своїх, і це – очевидно), який спочатку відчув, а відтак і раціонально осмислив масштаб поета. Чим так привабив і вразив український поет француза Ніва? Героїчною біографією? Поза сумнівом, але не лише. Віртуозністю версифікації, яку буквально немає з чим порівняти? Безперечно, але було щось іще, – не просто суттєве, але й визначальне. Можливо, варто передовсім звернути увагу на помітну (принаймні, відчутну) апокрифічність лірики Василя Стуса. Пригадується слушне зауваження Філіпа Солерса, який добре розумівся на письменниках, художній літературі та її «соціологічному еквіваленті»: «Між соціологічною редукцією та містифікаторським ідеалізмом утрапляє питання, яке порушують доволі рідко: що означає жити з найпершою потребою розповісти про життя самобутнім чином? Саме ця самобутність становить проблему для будь-якої влади. Завжди дошкульна вона може виглядати як невимовна монструозність у зламні моменти тої чи іншої суспільної трагедії, коли просто нестерпно говорити від власного Я поза колективною долею»[10]. Як на мене, «ця самобутність становить проблему» не лише для влади, а також для літературних критиків і фахівців широкого гуманістичного спектру. Згадана самобутність письменника містить квінтесенцію його духовного єства, яке протиставлене усьому світові, а не лише конкретному політичному режимові. Зрештою, про це письменник висловлювався упродовж багатьох років, – у листах, у розмовах із друзями, про що знаємо зі спогадів, і, – що найвагоміше, – все це знаходимо також у віршах:

А Ти – відтята, стята, нежива,

відторгнута, чужа, сумна, ворожа,

пройдисвітів береш до свого ложа,

аби не гнула нас заброд божва.

І як тепер пізнати – де мій брат,

і як сестру пізнати? По риданню

тонкоголосому. Як зойкне дланню –

аж задрижить тюремних вахт квадрат.

Стоїть твій муж – опроти ста століть,

де й нам опроти ста століть стояти

і навіжену матір виглядати,

що з білих божевіль до нас біжить.

2025 р.