одного боку, 500 книжок, серед яких, зокрема, праці Юрґена Габермаса, Сьюзен Зонтаґ, Мішеля Фуко, — ціла бібліотека. З іншого — скільки ж насправді важить такий внесок?

Аби відповісти на це питання, доведеться з’ясувати: хто нині читає книжки? Однозначної відповіді не знайдемо, позаяк незрозуміло, про що йдеться. Традиційні опитувальники на інтернет-форумах взагалі не мудрують лукаво запитуючи: «Що ви зараз читаєте?». У відповідях бачимо чимало різного. Але якщо питають про українську книжку, то згадується переважно художня література.

А хто ж читає наукову літературу й чи читає взагалі? Подивившись на результати цьогорічного Львівського ярмарку видавців, можна переконатися, що в «топі» література далеко не наукова. Хоча під неї часто намагаються маскувати щось на кшталт «трипільського сліду» або «теорії змов».

З іншого боку, чи потрібно перекладати наукову літературу взагалі? Однак пригадаймо, що навіть література Київської Русі від Х ст. мала своїм джерелом твори візантійсько-болгарського походження, які визначали жанри та ідейний зміст тутешнього письменства. Отже, не перекладати не можна. А тим часом нинішня ситуація з українським перекладом у соціально-гуманітарній сфері характеризується як, м’яко кажучи, стадія становлення.

Досить згадати, що за радянських часів така література могла з’явитися переважно мовою міжнаціонального спілкування народів СРСР. Щоправда, на початку 90-х знайшлися видавництва, які взялися заповнювати цю прогалину. Але для якісного перекладу потрібна школа наукових перекладачів, налагоджена система розповсюдження та бібліотеки, готові купувати книжки.

Все це не про Україну.

Будь-який ретельно опрацьований, належно виданий та ще й добре проданий текст у нас виявляється просто-таки перемогою з великої літери. Перемогою видавця над ринком.

Саме тому й виникла програма, яка дала карт-бланш 500 перекладам, котрі інакше хтозна-коли потрапили б до рук читача й чи потрапили б узагалі.

Ініціатива «Проект перекладів» Міжнародного фонду «Відродження» виявилася ледь не першою спробою інституційної підтримки соціально-гуманітарної літератури в Україні. Зусилля спрямовувалися не тільки на підтримку вітчизняних учених у їхній діяльності, а й на ознайомлення українського читача з класичними та сучасними творами зарубіжних авторів з економіки, філософії, історії, соціології, політології, психології, літературознавства, мистецтвознавства та суміжних дисциплін.

Кожен, хто певною мірою дотичний до цієї сфери або знайомий з процесом здобуття вищої освіти в Україні, розуміє не тільки специфіку загального рівня обговорюваних проблем, а й потребу використання наукової термінології. Ось чому таким важливим є переклад українською мовою «наріжних» праць, що становлять своєрідний гуманітарний фонд людства. Приміром, вважається, що переклад «Метафізики» Аристотеля національними мовами є своєрідним «атестатом зрілості». В Україні на це ще ніхто не наважився, усвідомлюючи рівень складності й відповідальності.

Справді, видавничо-перекладацька праця в Україні досі наражається на виклики, що, як видається на перший погляд, були б цілковито абсурдними для сталої європейської країни. Проте тут є своя специфіка. Один із головних її чинників — тривала стратегія «культурного зближення мов», коли норми української мови мали максимально наблизитися до російської. Нам і досі знову й знову доводиться чути дискусії між фахівцями про написання одного-єдиного слова чи вмотивованість використання якоїсь літери. А це гальмує розвиток, зокрема, й шкіл перекладу.

Водночас гнучка політика Росії щодо видання й просування власної книжки створює безліч труднощів для нашого, куди менше підтримуваного, видавця. Без державного сприяння українській книжці важко вистояти в цьому протистоянні. Коштує наша книжка дорожче, а якість перекладів лишається загалом незадовільною, причина чого в неналежній оплаті праці перекладачів і редакторів. Недостатньо активною є і промоція книжки: часто чуємо нарікання, що те чи те видання неможливо знайти. Українські бібліотеки часто не можуть дозволити собі оновлення фондів, відтак у багатьох регіонах перекладні книжки недоступні. А до того ж вони видаються невеличкими накладами, стрімко дорожчають, а низький суспільний статус гуманітаріїв аж ніяк не сприяє поширенню інформації про згадану літературу.

На ці виклики й намагалася реагувати програма перекладів МФВ упродовж десяти останніх років. Від самого початку її існування ключовим завданням було сприяти розвитку ринку книговидання. Важливу роль у цій ініціативі відіграють і партнери, серед яких — Ґете-Інститут та Посольство Федеративної Республіки Німеччина в Україні, Польський інститут у Києві та Посольство Республіки Польща в Україні, Британська рада, Відділ преси, освіти і культури Посольства Сполучених Штатів Америки в Україні, Програма сприяння видавничій справі «Сковорода» Посольства Франції в Україні та ін.

За ці роки МФВ підтримав ринок українського книговидання на суму понад 4 млн. дол. США, і в перерахунку на витрачені кошти 500 книжок — це справді неабияке досягнення. Програма надавала консультації видавцям, дистриб’юторам, організаціям, що розвивають видавничі програми. Працювала над створенням інфраструктур, які дають змогу співіснувати різним суб’єктам інформаційно-видавничої сфери України.

Наприклад, програма підтримує проект «Лабораторія наукового перекладу», який реалізується МГО «Молодіжний гуманітарний центр» при НаУКМА. Мета проекту — створити інтелектуальний простір для фахового обговорення якості українських перекладів наукової літератури. Для цього проводять текстологічні й термінологічні семінари, здійснюють експертну розробку словників найпроблемніших актуальних термінів, обговорюють труднощі правопису та вживання лексики іншомовного походження тощо.

З іншого боку, в результаті співпраці програми перекладів із Fund for Central and East European Book Projects — Amsterdam (CEEBP) та за підтримки програми МАТРА Міністерства закордонних справ Нідерландів запрацювали: ресурс української книжкової індустрії www.UABooks.info — Асоціація видавців і книгорозповсюджувачів та Центр розвитку бізнес-технологій VlasnaSprava.info; низка міжрайонних дистрибуційних центрів «Джерела М», книготорговельна дистрибуційна компанія «Саміт-книга», Книжкова інформаційна система http://vsiknygy.org.ua/ та http://vsiknygy.net.ua/. І навіть здійснено комплексне дослідження українського книжкового ринку.

Однак мусимо усвідомити, що видання української книжки є справою насамперед національною. Не секрет, що українська література, за невеликими винятками, практично відсутня на світовому книжковому ринку. Українських книжок за кордоном перекладено набагато менше, ніж 500 іноземних в Україні.

Власне, про це і йшлося на конференції, присвяченій виданню 500-ї книжки перекладів за підтримки МФВ, де порушувалися питання культури перекладу в Україні. Учасники обговорювали роль перекладача: чи повинен він дослухатися свого високого покликання, «обов’язку творення нації»? Розглядалися аспекти впливу імперської культури на перекладацьку справу, проблеми засвоєння інших мов, зокрема вади й переваги білінгвізму.

Сьогоденні українські реалії є такими, що для дієвого впливу на політику книговидання й надалі потрібні великі спільні зусилля. Однієї недержавної, навіть найкращої та найефективнішої, програми недостатньо. До роботи повинні долучитися уряд України, міністерства культури і туризму, освіти і науки, Національна академія наук і, звичайно ж, меценати. Це могло б бути створення спільного відкритого фонду Національної програми перекладів, місія якої полягала б у сприянні обізнаності українців та задоволенні їхніх потреб у книжках та дослідницьких публікаціях. Адже ініціативи державної підтримки видавничо-перекладацької діяльності існують у багатьох країнах, зокрема в наших найближчих сусідів — Польщі і Росії.

У більшості країн переклад і промоція власної літератури у світі є складником державної культурної політики. В Україні національних фундаментальних програм поки що не існує. А з’являться вони тільки за належної інституційної підтримки. Тоді з упевненістю можна буде сказати, що 500 виданих книжок — це лише початок.

Тарас Лютий