Наші прізвища були змінені, але зовнішність і характери автор виписав, наче під копірку. Головною загадкою для всіх стало те, кого ж Абдуллаєв призначить на роль убивці?

Майже десять років тому, разом із ще двома українськими письменниками – Миколою Рябчуком і Юрієм Андруховичем – я брав участь у чудернацькому літературному проекті під назвою «Literaturexpress. Europa 2000». Упродовж 40 днів ми мали проїхати потягом від Лісабона до Москви, а потім завершити подорож у німецькій столиці. Властиво, саме німецька культурна інституція й була ініціатором та організатором цієї мега-події, що мала на меті об’єднати принципово необ’єднуване – Європу, пошматовану різноманітним історичним досвідом. Відтак понад сотню письменників від Португалії до Азербайджану протягом півторамісячного періоду брали участь у численних літературних акціях, ділили нехитрий побут і вступали у людські стосунки.

Заповідалося, що для всіх нас така акція принесе неоціненний досвід. Зрештою, хто ж, як не письменники, обдаровані гуманістичною місією, здатні першими долати суперечності й поборювати стереотипи? Але очевидно також, що гуманістичну місію кожний письменник розумів по-своєму. Тому всі ми переважно пізнавали навколишню реальність, яка змінювалася мало не щодня, а стереотипи долали якось знічев’я, часто навіть не усвідомлюючи цього. Так, у Мадриді у словацького прозаїка просто неба з рук злодій вирвав ноутбука. У Дортмунді обікрали номер іспанського поета. Натомість на нашій, східній, частині Європи було мило і спокійно.

Усі письменники, хіба що за винятком самодостатніх французів, котрі ні з ким ніколи не розмовляли й не вітались, із самого початку розділилися на групи за інтересами та спільним досвідом. Здебільшого всіх поділили мови та геополітика. У чесько-естонському блоці надавали перевагу міцним напоям. Російськомовні росіяни, вірмени, білоруси, мальтієць (чомусь!) і кіпріот-комуніст завжди знаходили пафосні й загальнолюдські теми для розмов. Іспанці, британці та колишні югослави трималися разом. Українці одразу ж знайшли спільну мову з поляками, грузинами й литовцями.

І лише один чоловік дружив з усіма без винятку. Це був російськомовний азербайджанський прозаїк-детективіст Чінґіз Абдуллаєв. Він єдиний з усіх нас працював. На основі нашого розслаблено-напруженого вояжу він обіцяв побудувати карколомний сюжет кримінальної драми, в якій головний і незмінний герой його прози мав непросте завдання – виявити з числа сотні письменників убивцю. В його творчому методі невибагливо поєднувалися цілковито вигадана детективна фабула та реальність, що оточувала нас. Обов’язковими атрибутами цієї прози були протистояння іноземних розвідок, теорія змови та жанрові шаблони розвідницької прози епохи Холодної війни.

Натомість ми отримали додаткову розвагу у вигляді щоденного спостерігання за спостерігачем. Чінґіз підбурював усіх на щирі розмови, залагоджував непорозуміння і провокував дрібненькі конфлікти, які з точністю відтворював у своєму романі. Було видно, що письменник, який під ту пору почав стрімко втрачати масового читача на просторах 1/6, намагається знайти «друге дихання». Він зі східною щедрістю «виставляв» спиртне і заводив довгі розмови, на підставі яких в його письменницькій свідомості реальні люди перетворювалися на літературних персонажів.

Потім, коли за кілька місяців у видавництві АСТ вийшов роман «Рандеву з Валтасаром», я переконався, з якою точністю було відтворено всі перипетії нашої подорожі. Наші прізвища були змінені, але зовнішність і характери автор виписав наче під копірку. Головною загадкою для всіх стало те, кого ж Абдуллаєв призначить на роль убивці? Читаючи цей роман, просто бачиш, як письменник бореться зі спокусами, відчуває симпатії й антипатії, як у ньому стереотипні уявлення входять у конфлікт із реальністю, як він відкидає одного за другим потенційного вбивцю з числа письменників. Цікаво, що в детективній фабулі, цілком вигаданій ним, активну участь беруть письменники, які не знають російської, і тому ніколи не прочитають цього роману. Натомість усе супровідне тло, яке забезпечувало реалістичний ефект, було розраховане саме на нас – тих, хто купить і прочитає колись його роман.

Упродовж подорожі в нас із Чінґізом зав’язалися теплі стосунки. Ми жартома просили його зробити вбивцями когось із українців. А вже десь перед Берліном він зізнався: «А знаєте, я і справді спочатку хотів зробити вбивцею когось із вас. Але передумав. Які ж із вас убивці!». Вже в Берліні я подарував йому свою першу на той час книжку, написавши теплу присвяту. На передостанній сторінці роману Абдуллаєв слово в слово відтворив її. Втім, як і всі наші діалоги в готелях, купе, площах і барах.

Не знаю, як кому, а вперше в житті стати літературним персонажем (хоч і другорядним) було цікаво і кумедно. Там, в Експресі й на сторінках книги він пообіцяв, що вдруге ми зустрінемося з ним випадково – за 2-3 роки, а втретє – лише 2017 року. Перша його обіцянка не справдилася. Побачимо, чи справдиться друга. Мене лише непокоїть ця тривожна дата – 2017 рік. Сподіваюся, тоді я не стану героєм його роману. Але я незмінно по-людськи зичу йому всіляких успіхів на ринку масової літератури.

Андрій Бондар