На відміну від своїх славетних попередників, автор «Фадо» описує власні враження від краєвидів, здавалося б, малозначущих для панорами світової геополітики. Македонія, Сербія, Хорватія… «Коли світ на мить відведе від них погляд, вони просто перестануть існувати, бо сьогодні існує лише те, що помічають інші», — зауважує Стасюк. Саме в цьому, здається, суть його жанрово-стилістичного підходу до прискіпливої обсервації та ностальгійного картографування місцевих, Богом забутих ландшафтів. Те саме стосується мешканців екзотичних країв, чиє існування — бодай у цій «подорожній» збірці — виправдане тим, що її автор сповідує «кінематографічний» стиль оповіді, наче на плівку пам’яті знімаючи пострадянське населення. «Вони виглядали, як юрма статистів, що вийшли з якогось французького або італійського кіна зламу п’ятдесятих-шістдесятих років», — підтверджує Стасюк власну жанрову методу. І нехай вночі «і русини в Реґетовці, і словаки в Ліпанах, і цигани в Зборові, й угорці в Сіліці — всі мають однаковий вигляд», але на освітлених увагою оповідача сторінках «Фадо» всі вони «скидаються на втомлених потенційних жертв і жвавих, метких бандитів». Мабуть, саме тому для правильного сприйняття цієї прози, а також заради підтримання умов жанрової гри, варто бодай на хвильку уявити себе героєм якогось культового роуд-муві на кшталт «Безжурного їздця» Денніса Хоппера, «Траси 60» Боба Гейла, або «Аліси в містах» Віма Вендерса, сцени з якої нагадують численні епізоди з оповідань Стасюка.

Чимало важить також принцип локалізації автором «Фадо» будь-якої масштабної речі, що трапляється йому на шляху в нескінченну ностальгію. Так, мандруючи Угорщиною, Словаччиною, Албанією чи Хорватією, себто фактично перетинаючи румунсько-болгарський і болгарсько-югославський кордони, він повсякчас зізнається в тому, що має складні стосунки з простором, деколи і з пострадянською історією. Тож щоразу потрапляючи в лабети новітньої цивілізації з її циганкуватим капіталізмом, Стасюк фокусує увагу на більш знайомих, приємних і заспокійливих моментах подорожі. І не дивно, що затримані на митниці українські перекупки в автобусі з базарним крамом займаються в нього буденними справами: п’ють, їдять, мало не бавлять дітей і перуть білизну. Можливо, проза польського туриста-оповідача тому затишна і п’янка, бо кожного разу він бере в дорогу самого себе? Не забуваючи прихопити всі свої страхи і радощі, а також переваги і вади донедавна окупаційного радянського режиму.

Ігор Бондар-Терещенко