І це вже звично, бо так само без участі письменника презентували свого часу «Дорогою на Бабадаґ» у перекладі Остапа Сливинського.

Анджей Стасюк, переселившись із Варшави в провінцію, не завжди погоджується на участь у заходах такого типу. Однак він чимало подорожує й описує свої враження у творах. І в кожному з них Стасюк різний. Зокрема, у «Фадо», характеризує Богдана Матіяш, він дуже лагідний: «Цією книжкою Стасюк дозволив нам багато побачити з його життя, дозволив бачити той світ, у якому він на щодень є, своїми очима. Колись Тарас Прохасько на запитання про власну мотивацію писати сказав, що хоче показати, як можна думати. А мені здається, що Стасюк уміє гарно показувати, як можна бачити. Він пише про те, на чому зір багатьох просто не спинився б». 

«Фадо» (португальською — «доля», але передовсім так називають меланхолійну пісню, в якій вилито смуток за безповоротно втраченим) — збірка 24 оповідань-есеїв. Стасюк, ішлося на презентації, пише про цвинтарі, які відчуває за обов’язок хоча б раз на рік відвідувати; про Папу Івана Павла ІІ — як його приймали в Польщі з пошаною, а водночас — створили кічовий карнавал, під час якого Папа, оточений колом світла (як птах у клітці), почувався самотнім — самотністю обраності; про дитинство; про дорослішання доньки; про досвід ув’язнення (письменник півтора року сидів у в’язниці за дезертирство).

Те, що один із найбільш видаваних польських письменників, лауреат найпрестижнішої польської літературної премії «Ніка» (за роман «Дорогою на Бабадаґ»), оселився в маленькому містечку, в суспільстві потрактували по-різному, розповів Остап Сливинський. Зокрема, лунали й такі думки, що це – добре прорахований комерційний хід, який ґрунтувався на тому, що в постіндустріальну епоху є туга за чимось позацивілізаційним. Анджей Стасюк ще на початку 90-х пояснив своє рішення покинути Варшаву. За словами Остапа Сливинського, у книзі «Як я став письменником» він пише, що насправді завжди відчував потребу пережити вітри історії, які віють десь на рівнині, з заходу на схід і зі сходу на захід, але завжди віють крізь тебе: «Людина Стасюкової Центральної Європи — людина рівнини. Йдеться про метафору рівнини, де людина, з одного боку, має дуже добре поле зору, їй багато видно, а водночас вона дуже вразлива на якісь зовнішні удари, є дуже доброю ціллю. Їй нікуди сховатися в ситуації загрози. Вона є самотньою у своїй поразці посеред цієї рівнини».

Водночас Стасюкова самотність — не самотність тих, хто зазнав поразки, покинутих напризволяще, а свідомий вибір, зазначає Остап Сливинський і додає: «Стасюк належить до тих людей, до яких потрібно приходити. До нього дуже підходять слова про те, що література нині — право перебувати ніде і всюди водночас, право перебувати на узбіччі і в центрі. Неважливо, в якій точці простору ти є, важливо, хто, звідкіля, з якими намірами, хто з якою мірою душевної відкритості готовий до тебе приходити. Стасюкова латифундія — насправді якийсь сучасний відповідник античних учт, коли філософ чи оратор запрошує до себе гостей. Це не самотність. Це – спосіб по-іншому існувати в людському середовищі. Спосіб по-іншому будувати стосунки зі світом. Коли ти постаєш у ролі господаря, у ролі того, хто приймає гостей. Тому Стасюк є фігурою, яка перебуває нібито в центрі, в самому ядрі польського літературного процесу, а водночас фізично майже ніде не присутній».

Щодо такого усвідомленого усамітнення, то під час презентації проводили аналогії з українськими письменниками, які теж «виїхали з великих міст», називаючи Костя Москальця та Павла Гірника, а також окреслювали потребу створити собі «простір відмежованості, недосяжності своєї для світу  і світу для тебе як конечну умову для того, щоб мислити».

Наталя Дудко