У перший рік нового сторіччя Всесвітній поштовий союз зафіксував 2,5 мільярда таких відправлень. А 1905–го, коли затверджено стандарти поштівки (з якими вона дожила до дня нинішнього), переслано вже сім мільярдів. У середині ХХ сторіччя випуск листівок перетворився на вельми прибутковий сеґмент книжкового ринку.

І от — близький кінець. Спочатку електронна пошта і sms «відмінили» поштове листування як таке, а тепер уже «мобілки» дозволяють демонструвати друзям туристичні принади в режимі on–line — навіщо ж іти до крамниці по листівки з тими краєвидами?

Але у старої географічної поштівки лишилася сильна енергетична функція — ностальгійна: нагадувати за сьогоднішніх карколомних змін у міських ландшафтах про колишню «гармонію та порядок». Саме таким є альбом–каталог «Від серця до серця: Волинь у поштовій листівці початку ХХ століття» (Луцьк: Ініціал), упорядкований місцевими краєзнавцями–колекціонерами Михайлом Дзеєм, Віктором Літевчуком та Світланою Федонюк.

Передує ілюстративній частині вступна стаття, насичена маловідомими фактами з «життя» поштівок. Виявляється, вибух попиту на них пов’язаний із... Першою світовою війною. «Коли Волинь була загарбана німецькими та австро–угорськими військами, друк поштових листівок тут не тільки не припинився, а навпаки, географія їх видання значно розширилася. При окупаційних військах діяли спеціальні видавничі відділи, в яких працювали професійні художники і фотографи», — значать дослідники. Солдатам і офіцерам пропонували писати додому не лише на звороті мальовничих світлин, що показували місця дислокації. Поширеними були й інформаційні сюжети: відвідування діючої армії всілякими фельдмаршалами та самим імператором Вільгельмом ІІ. Не лишилася поза увагою видавців і монументальна пропаганда нової влади: розчулює, наприклад, пам’ятник згаданому імператорові в містечку Любешеві — точнісінько такий, як пізніші сільські погруддя Лєніна та Шевченка...

Військова поштівкоманія на Волині сягнула піку 1917 року, коли один австрійський видавець випустив комплект із 800 (!) сюжетів. За такого конвеєра у хід ішли не лише традиційні краєвиди, а навіть «живописно» зруйновані мости та костели; з’явилися й листівки–карти. Зрештою, поліграфія завжди паразитувала на війнах: на тиражуванні карт бойових дій російсько–турецької війни 1878 року «піднявся» гігант старого російського книговидання І. Ситін, а під час Другої світової американці винайшли видавничу Курочку Рябу, що й донині несе золоті яйця — кишенькову книжку, «покетбук». Та й першою художньою листівкою вважають у світі ту, що її випущено у перший день мобілізації до війська під час якоїсь там європейської війни 1870 року: на ній зображено артилериста з гарматою.

На теренах Російської імперії бум ілюстрованих «відкритих листів» розпочався щойно по тому, як 1894 року дозволено друкувати поштівки приватним видавцям. А вже за пару місяців київський друкар Степан Кульженко випустив види Києва і трохи пізніше — Волині. Утім конкуренція на Волинському «листівковому» ринку була жорсткою — місцеві власники книгарень та паперових (канцелярських) крамниць розміщували замовлення у кращих друкарнях Європи: луцькі ландшафти репродукували у Варшаві та Кракові, у Вільно й Москві; листівки з видами Ковеля виготовляли у Берліні, Нюрнберзі, Бремені, Ляйпцізі, Відні та Кеніґсберзі — і т. д.

Продавці поштівок змагалися не лише якістю друку, а й залученням несподіваних сюжетів. Так, у 1920–ті на Волині стали популярними листівки з колективними портретами учнів різних шкіл (включно з сільськими початковими). Комерційний розрахунок був простий: у кожного з півсотні зазнімкованих персонажів — чимало родичів, для подарунку яким і купувалися десятки копій. Розходилися кількатисячні наклади... Тоді ж уперше почали використовувати поштівки у передвиборчій агітації: кандидати закуповували тираж із популярною картинкою, штемпелювали гаслом «Голосуйте за...» і дарували електорату. З’явився і перший компромат: в альбомі репродуковано поштівку, випущену в Любомлі 1928 року, де зображено депутатську хатинку до і після «євроремонту» з таким написом: «Отож не дивно, що бувші посли розпинаються знов о мандати. Фотографії представляють нам, як посол Махнюк мешкав до мандату і по мандаті посольському» (депутатів тоді називали послами, а решта — все, як нині...)

Ілюстровані поштові картки — справжній скарб для тих, кого цікавить історія повсякдення. Останнім часом маємо декілька таких окнижкованих скарбничок. 2005–го видавець Ашот Арутюнян випустив одразу два альбоми: «Киев на почтовой открытке конца ХІХ — начала ХХ века» та «Старий Київ». Окрім гострих архітектурних, сказати б, вражень, ви побачите–дізнаєтеся, що «маршрутки» бігали столичними вулицями ще 1910–го: на світлині — багатомісний екіпаж, де доволі комфортно розмістилося десятеро пасажирів. Щоправда, кінських сил у такої «маршрутки» було лише дві. Або ось декілька листівок із вельми актуальним, як на нинішні погодні загрози, сюжетом: весняні повені в Києві 1907–го та 1911–го. І зовсім несподівано: еротичні поштівки 1910–х років: колаж зі світлин Опери, Національного банку та Річкового вокзалу, а в центрі — зваблива брюнетка топлес посеред постільного мережива з написом: «Не забывайте! Пишите». Чи так само відверта натура з текстом «О, паренек, друг милый мой. На все согласна, сокол мой!». І вже геть безберегий креатив: п’ять дівчачих профілів з однозначним закликом: «Все мы жаждем любви».

Інший сучасний спосіб використання листівок у книговиданні — створення путівників–подарунків, де ілюстраціями слугують винятково старі поштові відправлення. Такими є альбоми колекціонерів О. Волошина «Мукачево у старовинній листівці» (Ужгород: Карпати, 2006) та А. Дроздовського «Одесса на старых открытках» (Одесса: Эвен, 2006). Автори коментують ланцюжки поштівок, що під різними ракурсами відтворюють принади окремих вулиць, етнографічно й соціально виняткові райони, історичні події у місцевих інтер’єрах тощо.

До речі, автор останнього видання — той самий Анатолій Дроздовський, що видав першу в Україні книжку поштівок далекого 1987–го (К.: Мистецтво). А через десять років там же вийшов комплект листівок, де ретро–фото сусідили з сучасною зйомкою під одним ракурсом — підхід, якого бракує всім рецензованим виданням. А він, здається, найефективніший: лише перший наклад згаданого «стерео»–комплекту миттєво розійшовся у 50 тисячах копій.

Костянтин Родик