Роман «Газелі бідного Ремзі» Володимира Даниленка – блискуча містифікація на тему недолугого українського політикуму. Дія книги головним чином відбувається в середовищі політичної еліти країни Гюлістан (яка насправді виявляється Україною), що і дає авторові чудову можливість досхочу над нею (елітою) поглузувати.
Для того, аби «розіграти» цю «комедію», автор, відомий знавець кримсько-татарської літератури та історії, воскрешає з далекого XVIII сторіччя кримського хана Хаджи Селім Герея І-го (Ремзі, як називали його послідовники). Цей хід дає змогу побачити сучасне українське життя ніби ззовні, очима представника не просто іншої країни, а зовсім іншої епохи. Таким чином авторові вдається акцентувати увагу на абсурдності устрою, що його Ремзі спостерігає в Гюлістані, та вустами хана добряче покритикувати його.
Політики Гюлістану на чолі з президентом Сараханом використовують владу винятково для власної поживи (а ви подумали, що для суспільного блага?) і або перебувають не зовсім при тямі, або керуються абсолютно абсурдними інтересами й забаганками.

Письменник виводить власну типологію можновладців, що складається з чотирьох категорій: хом’яків, жуків, благородних та чиновників випадкових. Знайомства Ремзі з представниками кожної з перерахованих категорій владних мужів Гюлістану перетворюються із сумбурних історій на дивовижну пародію всього політичного олімпу. Поступово знайомлячи читача з колоритними дійовими особами книги, автор ненав’язливо підводить до висновку, що «політика – це вибір між поганим і дуже поганим».
Критикуючи можновладців, автор не втрачає нагоди ніби між іншим «проїхатись» і по найгірших рисах менталітету українців. Непрактичність, національне самоприниження та безглузде мрійництво, непунктуальність та ще чимало подібних вад зринають між рядків, примушуючи читачів посміятися над гюлістанцями, а, отже, – над собою.

Окремо слід відзначити художню майстерність Володимира Даниленка. Письменник створив, наприклад, сорок жіночих образів (дружин Ремзі), при цьому жодного разу не повторившись ні в описі зовнішності, ні в описі характеру – синонімічне багатство цієї прози вражає. Неповторного колориту додає книзі й екзотична орієнтальна риторика.
Книга вабить читача ще й легкістю та дотепністю оповіді. Тож тим, хто не боїться сміятися над собою, – бажаємо приємного прочитання.

Люба Філімонова