Якщо вже російськомовні локуси культури потроху відмовляються від державної оболонки «незалежності», нехтуючи українською культурою, то, може, україномовні будуть більш уважні до питань ідентифікації? До того ж, з часом вищезгадані питання виростають у більш глобальні проекти на кшталт «Україна – зона глобального лиха», але наразі давайте про літературу. Отже, лиха вона чи не лиха для будь-якої з культурних зон нашого життя?

«Живі» і «неживі» класики

Замислюючись над поставленим вище питанням, цілком вільно буде впасти у гріх сприйняття сучасної літератури за кафедру високого гуманізму. Утім, хто, скажіть на милість, стверджуватиме сьогодні, що сучасна література впливає на життя? Література за визначенням – це гра, тому говорити про неї варто граючи, азартно й ефектно, не вимагаючи від неї будь-якого внутрішнього сенсу чи еталонів прекрасного. Нинішній літературі це аж ніяк не притаманно, вона описує «живе» життя, а її автори пишуть історії «із себе», відрощуючи біографію для можливого вступу до розряду «живих» класиків. Таких, наприклад, як Юрко Андрухович і Оксана Забужко.

Донедавна було не так. У радянській школі, наприклад, насаджувався культ  «неживих» класиків (Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка) і замовчувались сучасні автори (В. Симоненко, В. Стус, І. Калинець). Спитаєте, чому? Усе дуже просто. Радянська влада не те щоб не любила – вона й близько не валялась біля великої української класики, яка викладалась вибірково, стандартно, нецікаво. Словом, «великою» у когорті братніх культур з решти радянських республік аж ніяк не вважалась. З іншого боку, українська класика була дуже зручна, знаходячись у далекому минулому, звідки вже ані батько Тарас не напустить гайдамаків, ані Каменяр не вгатить молотом чи кайлом. Натомість за «благословенних» радянських часів здебільшого цензурували саме сучасну літературу, з якою ще слід було розібратися на предмет її відповідності радянському будівництву в культурі. Таким чином, лукава влада боролася проти будь-якої іншої форми літературної власності, окрім колективної. Себто спілчанської. Адже сучасний авторський текст, який вийшов не з-під пера політично підкутого члена СПУ – це був крамольний різновид власності, на який влада радянського начальства не розповсюджувалась!

З іншого боку, Україна – держава селянська, тому не варто заморочуватись з приводу високого відсотку модернізованого читача останніх у часі поколінь. Тому місце класики в нашому житті неухильно зменшується, ставлячи нас перед вибором: минуле чи майбутнє?

На жаль, шальки терезів не завжди схиляються на користь останнього. Це добре, що хоч один з наших президентів переймався народним мистецтвом і купував українську літературну класику. І неважливо, чи це були рудименти вищезгаданої радянської освіти, а чи свідома патріотична позиція. У будь-якому разі багато що могло бути інакше якби він на уроках, скажімо, розгадував кросворди, а на перервах грав на гітарі. Гірше з тим, що «живе» життя свідчить про більш стабільну стагнацію. Адже ким, спитаймося, за всі часи заповнювались українські відділення філфаків? Правильно, сільським елементом. Нині це менш помітно, бо їхнє творче лібідо розбавлено урбаністичною романтикою, яка з часом плутає карти, і майбутні викладачі вже не вертаються викладати в рідне село. Саме це «роздвоєння» – української натури, влади чи характеру – сприяє виникненню численних культурних «зон лиха» в Україні.

Дві мови – дві літератури?

Давно відомо, що в Україні паралельно квітнуть дві літератури: одна – яку пишуть (наприклад, В’ячеслав Медвідь і Юрій Мушетик з Віктором Міняйлом), друга – яку читають (Юрій Андрухович, Оксана Забужко чи Андрій Курков). За «гамбурзьким», ясна річ, рахунком. А який ще може бути рахунок в «україномовній зоні», яка невдовзі, не дай Бог, перетвориться чи то на резервацію, безформний релікт, а чи на культурний феномен? І це за умов, коли муза нікому не влаштовує допінгового контролю і не перевіряє паспортів. Вона приймає все у пошуку нових ритмів – або нехай не нових, але хоча б таких, що задовольняють її щоденне бажання: творити форму. Необов’язково «національну», оскільки вистачить «сучасної».

Отже, яка вона, ця «сучасна» форма в літературі? Насамперед варто зауважити популярність таких книжок, в яких читач може прочитати «про себе». Природне, між іншим, бажання з уваги на нещодавнє засилля історичних загребеліад як вершини масового чтива. Утім, не все так просто в цьому контексті з нашими авторами. Не всім подобається життя, описане Олесем Ульяненком, Сергієм Жаданом чи Іреною Карпою. Дехто воліє Ірен Роздобудько, Ларису Денисенко чи Марію Матіос. Справді, мало хто прагне спілкуватися з хаосом «незалежного» періоду 1990-х, а до бульварного, чи пак масового чтива 2000-х ми все ніяк не підтягнемося.

Натомість що таке сучасний український бестселер? У недалекій перспективі – це динамічна і дотепна оповідь про те, що читач, можливо, сам знає, але неточно. Дайте такому читачеві матеріал, і він вибудує вавилонську вежу з «живих» рефлексій. Дехто з україномовних видавництв дає. Натомість масовий читач обачливо задкує до Марініної з Акуніним. Криза, як не крути! Але криза тим і характерна, що з неї, як з будь-якої зони «особливої уваги» існує вихід.

Ну а поки письменник в Україні нагадує пилосос, який безоглядно збирає довколишнє інформаційне сміття, вивалюючи його на читача під виглядом, скажімо, «міського роману». Натомість хаос, як знати, мусить бути комерційно структурований і загнаний в пляшку не лише видавничого, але й художнього успіху. Інакше читач почуватиметься розгубленим і ущербним. Ось чому піднесення в сучасній літературі низьких істин завжди буде вагоміша за високодуховну оману. І Олесь Ульяненко в Україні завжди буде менш популярний за Юрія Андруховича. Адже Андрухович пояснює всі наші біди «московіадами» з «рекреаціями», натомість за Ульяненком усі біди з «національним» лихом – у самій людині.

Ігор Бондар-Терещенко