Замість прямолінійного чи бодай логічно послідовного сюжету читачеві слід чекати калейдоскопу варіацій на тему однієї долі, крізь шум яких проглядає прихована в людині безодня.

Німецькомовний швейцарець Макс Фріш є визнаним прозаїком і драматургом ХХ століття. На його творчості лишили відбиток театр абсурду й філософія екзистенціалізму, модерністська техніка потоку свідомості та постмодерна манера грати в текст. Романи Фріша — це література для гурманів, софістикована за формою, але гуманістична за змістом.

Роман «Нехай мене звуть Ѓантенбайн» складається з уривків, уламків та відбитків того, що було, могло би бути або ніколи не могло бути, але наверзлося головному персонажеві. По суті, головний персонаж сам лишається невловимим для читача. Однієї миті це втомлений життям професор Ендерлін, іншої — ревнивий і терплячий Ѓантенбайн, ще іншої — уявний автор роману, деякий «я». Будівельний матеріал цієї книги — не події, а, як висловився один із рецензентів, «безперервні рухи й поштовхи думки». Читати роман Фріша — однаково що читати текст із зіжмаканого аркуша, не розгортаючи його. Площини довільно торкаються одна одної, хронологічно віддалені фрагменти зведені лицем до лиця, заломи не дають дочитати до кінця речення. А ще на сторонах цього аркуша є різні історії. Оповідки, як каже сам автор. Книга про буденне життя перетворюється на фантасмагорію, на синкопу ілюзій, трагічних і заражених меланхолією.

На перший погляд роман може видатися тотальною шизофренією, проте, вчитавшись уважніше, ви побачите: ця книга про те, що людині тісно у рамках свого життя й самої себе, що тисячі невідкритих дверей та нереалізованих можливостей із плином років пригнічують дедалі сильніше. Уривки починаються словами: «я уявляю собі», «можливо», «наприклад», «я бачу». Зрештою, дійсність є тільки там, де реагує наша свідомість. Так чому не вигадати собі дійсність? Чому не вдягти темні окуляри й не прикинутися сліпим? Книга перетворює колекцію уявних моделей різних життєвих ситуацій: якби цієї миті здійснився не той, а той вибір. Якби я сів у літак і якби не сів у нього, якби прочитав листа від коханця дружини і якби не прочитав, якби розкрив свою таємницю, а якби — ні. Технічні експерименти, що їх автор ставить над текстом, схожі на окуляр, який дозволяє роздивитися мікросвіт людської душі. Бажання, котрі підмивають на небезпечні кроки, секрети, які важко зберегти, муки ревнощів та сумніви у власній любові — письменник послідовно розкриває складинки живих психологічних рельєфів. Він промацує тонкі стінки між ілюзією та реальністю, показуючи, що різниці між двома середовищами немає: можна, уявивши себе іншою людиною, прожити день її життям. Можна, живучи фантазією, так і не з’ясувати, яким ти був насправді. Й чи був ти взагалі.

Книга Макса Фріша сподобається любителям арт-хаусу — з його неоднозначністю й поліваріантністю. Все могло бути інакше й мало би рівно стільки ж змісту — це гасло кінострічки «Містер Ніхто» Жако Ван Дормеля, що прекрасно пасує й «Ѓантенбайнові» Фріша. «Ѓантенбайн як екскурсовод... Ѓантенбайн розрізає форель... Ѓантенбайн як гравець у шахи... Ѓантенбайн зі страусовими пір’їнами... Ѓантенбайн в аеропорту... Ѓантенбайн як сліпий чоловік...»

Тішить і вправний переклад роману, здійснений Петром Таращуком (першим перекладачем Фріша українською був Євген Попович — роман «Штіллер» у його перекладі «Фоліо» видало 2006 року), а також мінімальна кількість друкарських помилок, якими так рясніє чимало сучасних українських видань. Безперечно, наш читач потребує знайомства зі світовою класикою, в тому числі й ХХ ст., на високому рівні. Він потребує дбайливо виданих книжок. На щастя, «Ѓантенбайн» Макса Фріша — саме з таких.

Настя Сідельник