Оксана Забужко

— Такого «гарячого літа» в мене давно не було: збіглося в часі кілька видавничих проектів нараз, і всі «першочергові», — доводиться «збільшувати добу» за рахунок сну і спілкування з родиною. «Музей покинутих секретів» почав свій шлях до зарубіжного читача, а на цьому етапі не уникнути співпраці з перекладачами, — то вже потім, по півдесяткові авторизованих перекладів, можна розслабитися, бо перекладачі з української, зазвичай, є славістами широкого профілю й завжди можуть у незрозумілих місцях вдатися по підказку до російської, польської чи якоїсь іншої версії. Поки ж вони ще сам-на-сам із моїм текстом, то компенсувати їм те, чого недодали наші мовознавці — брак сучасних словників — мусить сам автор, і ніхто мене від цієї повинності звільнити не може. От і просиджую тепер купу часу на електронці й Skype з німецьким редактором «Музею...» — роман виходить друком у вересні, берлінську презентацію вже заплановано, тож видавець поспішає, — а в скриньці вже чекають пакети запитань із Росії, Чехії й Польщі, де «Музей...» має вийти наступного року... Все це дуже гарно виглядає в інтерв’ю для преси, але насправді почуваєшся, як писала Ірина Вільде, наче «старий затурканий єврей, що не має часу помолитися». Тому що головна робота, яку хочу скінчити й віддати в друк цього літа — це давно обіцяний мною читачам том нашого листування з Юрієм Володимировичем Шевельовим, а ця книжка, як жодна інша з моїх попередніх, вимагає повної, 24 години на добу, концентрації. Мало не кожне слово треба коментувати, порпатися в архівах, бібліотеках, теребити свідків (які теж уже все позабували!), адже період, коли тривав наш із Шевельовим «епістолярний роман» (1992—2002 рр.), — то вже історія, і вся її, фіксована в листах, жива плоть (реалії часу, тодішні літературні, культурні, політичні, та навіть і біографічні події) — на сьогодні осипалася, як пух із кульбабки. З пам’яттю ж в українців справи, як відомо, кепські, фіксувати минаючу історію «для нащадків» нас відучено, — і я мимоволі почуваю себе Дариною з «Музею покинутих секретів» (ніби сама себе цим романом запрограмувала чи зурочила!): визбирую «втрачений час» по скалочці, по камінчику, просто-таки детективними розкопками займаюся... У результаті, книжка складатиметься з кількох «шарів»: головний, наділений своєю власною, самим життям виписаною драматургією, складуть наші листи — діалог, як казав Юрій Володимирович, «дєдушки з онучкою» (яких до того ж розділяло не просто понад півстоліття, а щонайменше три культурні епохи, прірва, що її не один рік забрало подолати!), — а в «аурі» супутніх приміток, коментарів, доданих шевельовських текстів та інших документів мерехтітиме отой самий, частинно відновлений, а частинно й уперше «розкопаний» мною, історичний контекст, який, сподіваюся, теж не тільки фахівцям — філологам чи історикам — виявиться цікавий... Так і зватиметься: «Вибране листування на тлі доби». Працювати над цим новим жанром неймовірно захоплююче, але поки що я перебуваю на фазі «глибинного занурення», до фіналу ще далеченько, і чи встигну з цією книжкою, як обіцяла видавництву, на Львівський форум, зі стовідстковою певністю сказати ще не можу.

Михайло Слабошпицький

— Нині я — на півдорозі до завершення роману про Михайла Коцюбинського. Це — твір біографічного плану, над яким працюю вже чотири роки. Задум — подати постать одного й найкращих українських письменників через, так би мовити, його псевдоспогади, на основі, звісно, реальних фактів, які я прискіпливо вивчав. А що автор «Тіней забутих предків» як естет не міг занурюватися в певні соціальні реалії, то його у цьому розумінні доповнюють також псевдоспогади сучасників: Євгена Чикаленка та Сергія Єфремова, які чудово знали цю людину й митця. Аромат доби і українські одвічні проблеми... Якщо про них менше говорить сам Коцюбинський, то Єфремов і Чикаленко відтворюють майже вичерпно соціальне тло епохи. Зрозуміло, маю подбати про стилізацію під відповідну епоху: від лексики до оцінок поглядів. Тобто я сам собі ускладнив завдання, однак стане в пригоді досвід витворення біографій Башкирцевої й Тодося Осьмачки. Він знадобився для того, щоб вийти поза його межі, відсікти певну інерцію.

Як директор видавництва «Ярославів вал», дуже тішуся, що успішно пішов у світ реалізований нами проект «Одкровення в кафе «Пегас». Це мій улюблений задум, витворюючи який відпочивав душею. У наш час тотального негативу, соціальної депресії й розчарування, у час зціплених зубів не завадить весела книжка, яка нагадає про смак до життя, відчуття плинності в інших проявах. Письменники представили себе через історії свого життя та подали по три свої улюблені анекдоти і рецепти. Це, так би мовити, благородна попса, своєрідна брендизація імен. Упевнений: купуватимуть цю книжку не тільки ті, хто любить Анатолія Дімарова, Андрія Куркова, Василя Шкляра та інших, а й колекціонери автографів і анекдотів. Є в нас безглузде уявлення, що це не той жанр. Анекдоти любили, приміром, Гете та Гемінгвей. Анекдот буває своєрідним конспектом роману, за анекдотом можна відчитати час, його тонкощі.

А щодо кулінарних рецептів. Чи ви чули про салат «Григорій Сковорода» або «Поцілунок бджоли»? Певна частина письменницької братії вирішили подати рецепти напоїв. Отже, маємо 243 анекдоти та рецепти й 81 автограф. Ця книжка вже здобула успіх у щойно відкритій у Львові книгарні імені Антонича: 30 сигнальних примірників розлетілося за 20 хвилин. Уже готуємо до осені перевидання, тобто друге розширене й доповнене видання. Попередній наклад 5 тисяч примірників майже розійшовся.

Людмила Таран