Перший такий твір — вірш Миколи Зерова «До альбома». Цей текст не належить до найвідоміших і хрестоматійних творів поета-«неокласика». Однак очевидно, що він — один із тих, де найяскравіше поєднується ліризм з екзистенційною тугою.

Вірш було написано 1 березня 1922 року, його можна трактувати як вияв трагічних передчуттів Зерова. Попереду в поета ще п’ятнадцять років життя, проте в тексті вже вловлюється страх не встигнути довести свою справу до кінця. Метафорично запитання «Де плід твоїх трудів і творчості твоєї?» могли поставити собі майже всі українські літератори доби Розстріляного відродження — адже їхнє письмо було перервано сталінськими репресіями, а більшість із них загинули в розквіті сил у тюрмах і таборах.

Мабуть, тут варто нагадати кілька основних біографічних штрихів. Микола Зеров народився 1890 року на Полтавщині в учительській родині, закінчив Київський університет, викладав, активно публікувався як поет, перекладач, літературний критик, історик літератури. Брав участь у знаменитій літературній дискусії 1920-х років. 1935 року його заарештували в Москві, куди незадовго до того переїхав. Звинувачення, як на ті часи, промовисте: керівництво терористичною організацією. Засудили Зерова на десять років ув’язнення на Соловках. А 3 листопада 1927 року після «перегляду справи» Миколу Зерова, як і багатьох інших діячів культури, розстріляли в урочищі Сандармох.

Та повернемось до поезії. Дослідники літератури відзначать, що вірш «До альбома» має в собі перегук із творчістю Горація, котрого Зеров, до речі, активно перекладав. Свого часу увага до спадщини античної культури та її використання стали одними з головних ознак творчості «неокласиків», чільним представником яких був Микола Зеров. Ця ж річ іноді ставала предметом не надто ѓречних суперечок з естетичними опонентами, передусім авангардистами і пролетарськими письменниками. А от сьогодні їхні сварки й розбіжності втратили значення. Усі вони — разом, в одному контексті, незалежно від стильових відмінностей. І далекі відгуки зеровського вірша можна побачити в «Похороні друга» і «Ти, Павле...» Павла Тичини, а умовно передує йому «Патагонія» Михайля Семенка зі словами:

Я не умру від смерти —
Я умру від життя.
(...)
Я умру в хвилю, коли природа стихне,
Чекаючи на останню горобину ніч.
Я умру в павзу, коли серце стисне
Моя молодість, і життя, і січа.

І не випадково у творах іншого поета, сьогодні майже не відомого Андрія Чужого (один з небагатьох, кого можна сміливо й цілком щиро назвати «поетом-гуманістом»), написаних уже після розгрому літератури двадцятих років та «меморіально» їй присвячених, образи неокласиків та футуристів постають рука об руку і ні про що вже не сперечаються. А ще, мабуть, по-доброму заздрять тим, у кого «все ще попереду», точно, як ліричний герой вірша Миколи Зерова — «і як не заздрить вам і молодості вашій»?

Вірш «До альбома» належить до тих творів української літератури, котрі, як на мене, варто більше й частіше пропагувати, просувати. Він «людський», теплий і невимушений. А в нас, за якоюсь прикрою традицією, частіше згадують більш «ідейні» та «концептуальні» твори навіть найтонших поетів. Особливо сумно це під кутом зору ХХ століття, в якому поезія наново відкрила для себе стільки різноманітних просторів та вимірів, стільки нешаблонних точок бачення.

               До альбома

Тягар робочих літ наліг мені на плечі,
Стих безтурботний сміх і споважніли речі,
І голос чую я настирливо-шорсткий:
«Лукавий наймите, а де ж доробок твій?
Де плід твоїх трудів і творчості твоєї?
Чи ж добре ти робив над чорною ріллею,
Чи встигнеш, поки день скінчить свої жнива?»
Як гірко слухати оті терпкі слова
І як не заздрить вам і молодості вашій,
Цій сповненій вина, і ненадпитій чаші,
Цій гострій свіжості передсвітних годин,
Цій смужечці зорі над тихим сном долин.

Олег Коцарев