Скандальна проза Володимира Сорокіна, який на Заході вважається класиком російської літератури, завжди тяжіла до драми, про що свідчить його останній у часі роман «Телурія». Утім наразі йдеться не про нього, а про майже не помічену громадськістю найповнішу збірку п’єс «Капітал» уславленого постмодерніста, до якої увійшли вже відомі тексти середини 1980–х — кінця 1990–х років, а також «марксистська» новинка, що дала назву книжці.

Свого часу Сорокін, розчарувавшись у сценічній долі своїх п’єс, просто включав їх до своїх романів. Наразі ж постмодерні прийоми метра, відпрацьовані ним до автоматизму, так само незмінні в його драматургії. Як це робиться? Береться звична схема, що зачаровує обивательським комфортом, і на очах у спантеличеної публіки руйнується завдяки включенню у неї якогось вишуканого лайна. У результаті пафос обертається абсурдом, а згаданий комфорт перетворюється на стилізований концтабір.

Так, пацієнти з п’єси «Дисморфоманія» потрапляють у шекспірівську трагедію, а читачі–наркомани з Dostoevsky–trip опиняються всередині роману «Ідіот». Також маємо німецький комплекс вини у Hochzeitsreise, кондовий патріотизм в «Російській бабусі» і «Землянці», побутові проблеми в «Пельменях» і виробничу тематику в «Довірі». Словом, чималенький капітал, нажитий на радянській класиці з її актуальними кліше і соціальними табу.

Так само свого часу не менш культовий драматург Євгеній Гришковець вирішив стати письменником. Мовляв, у юності нікому не відомий хлопець з Кемерова був упевнений у тому, що його життя унікальне і важливе не лише для Кемерова, а й для решти світу, а згодом він ніби як виявився правий. Чи справді це так — час покаже, а нині маємо лише факт узагальнення особистих спогадів, що прагнуть вилитися в суто «авторську» прозу.

У своїй збірці оповідань «Сліди на мені» Гришковець згадує людей, які зіграли важливу роль у його житті. Декан Данков і педагог Дарвін, роботяга Михайлич і сусід Володя, морський старшина Льоша Мільов і сільський п’яниця Хайрулін, а також друзі Макс і Серьога, дядько Ганя, тітка Ада і керівник гуртка «Умілі руки» Володимир Лаврентійович. Усі вони живуть веселим життям нашого соціалістичного минулого. Якісь кумедні історії про них, якісь сумні випадки з дитинства і юності самого автора. У принципі, нічого особливого. Схоже на Шукшина чи Довлатова, але не так захоплююче. Здавалося б, навіщо усе це модному персонажеві на ім’я Гришковець? Утім враження і переживання для нього набагато важливіші за якусь там «літературу», оскільки формують особистість і складаються в долю. «Я відчуваю цю книжку не як збірку окремих оповідань, а як цілісну, нехай навіть коротку, повість», — повідомляє автор, і це його право: відчувати і почуватися не так, як хотілося б читачу.

Натомість повість «По кабаках і світах» Ольги Лукас і Євгена Лесіна відрізняється від решти оповідок, присвячених алкогольним пригодам, лише історичною правдою, переведеною в ліричний регістр. Саме тому її легше за все назвати пародією на «Москву — Петушки» Венедикта Єрофєєва, от лишень завершується вона не так сумно. Насправді два персонажі з московської поетичної тусовки, отримавши завдання від власника питейного закладу, переходять від реальності до реальності, тобто з буфету в шинок і знову в скверик, намагаючись не втратити людську подобу і зберегти почуття гумору. Звичайно, це непросто. Адже, складаючи путівник Москвою кабацькою, герої книжки випивають з усіма зустрічними, попутно ділячись iз читачем масою спостережень. У Хамовниках і Тушині, в Пітері і Волоколамську — скрізь наші герої знаходять і стіл, і дім, хіба що прогресивна громадськість не дрімає, а міліція дошкуляє. Але талант пити і брехати, не закушуючи, не підводить мандрівників, і вони легко тікають від погоні, іноді лише міцно заплющивши очі.

Набагато контрастніше подвійне дно захоплюючого роману «Ангельський концерт» Світлани та Андрія Климових, під саму сюжетну зав’язку заповненого історією мистецтва в іншому, найвищому, градусі. З одного боку, маємо пригоди опального адвоката та його романтичної дружини, які вплутуються в авантюру з антикваріатом. З іншого — вчувається відгомін воістину ангельського концерту, звучать імена Дюрера, Гольбейна і Кранаха, а також головного героя, Матіса Нітхардта, який не побажав тиражувати свій талант для комерційної вигоди на догоду батькам Реформації. Чи варто говорити, що середньовічне жахiття відгукнулося моральною луною вже у наші дні?

У професійних колах про таке чтиво кажуть «щільна проза», на ринку маркують лейблом «арт–детектив». Насправді ж в «Ангельському концерті», немов у кращих книжках Андрія Бітова і Дена Брауна, окрім інтриги, існує також її «життєве» підґрунтя, темпероване неабияким знанням матеріалу. Так би мовити — історія на споді жанру, куди тягне зазирнути, оскільки не кожному сей мистецтвознавчий багаж пiд силу.

У назві ностальгійної збірки есе «Блуд праці» відомого поета, публіциста та прозаїка Дмитра Бикова недарма розгорнута запашна поетична метафора. Пригадуєте, у Мандельштама: «Есть блуд труда, и он у нас в крови»? А що було у нас у крові у дев’яностих (коли писалися всі ці тексти), окрім паленого спирту «Рояль»? Правильно, був певний градус патріотизму і громадянської позиції в метаннях між путчем і дефолтом. Так ось, саме для того, щоб даремно не рвати жили на мітингах, і потрібна була нова журналістика, що процвітала на сторінках тогочасних ліберальних і не дуже видань. Вона допомагала народу в його самоідентифікації.. Прочитав — і порядок, і не треба кулаками махати.

До речі, автор зовсім не претендує на рукотворний пам’ятник у зв’язку з виходом збірки своєї полум’яної публіцистики. Адже хороша журналістика живе максимум місяць, і, припустимо, свої романи Биков писав десь подалі від гарячих суспільних подій. Ось чому його захоплюючі статті про російську літературу, кіно і політику не грішать успішними прогнозами і точними оцінками десятирічної давнини, а складаються у своєрідну енциклопедію російського життя, написану її безпосереднім учасником і свідком. Талановитим, небайдужим, інтелігентним.

Незважаючи на постіндустріальну вседозволеність і скасування усіх критеріїв у країні переможного постмодернізму, Биков вірний небагатьом особистим цінностям, які утримали його на плаву за часів бездоріжжя дев’яностих. Гоголь і Толстой, Булгаков і Блок, Чуковський і Цвєтаєва. А також інший блуд праці, необхідний не тільки для журналістського заробітку.

Вишукана книжка Павла Пеперштейна з не менш архаїчною назвою «Воєнні оповідання» — цілком сучасна проза про вигадану відомим московським концептуалістом країну героїв, де священик приймає останню сповідь у майора СС, у лісах бродять привиди комунізму, а латиноамериканська партизанка не знаходить вранці власний язик, зустрічаючи його потім у стриптиз–барі, танцюючим навколо жердини.

Звичайно, Гоголь iз Хармсом переночували на цих сторінках, виконаних у жанрі коміксу. Утім усе ж таки існує щось більше за душею в автора–постмодерніста, а саме — смуток–туга за високим реалізмом і забутою традицією радянських оповідань: про піонерів–героїв, розвідників–диверсантів та інших козаків–розбійників iз військово–патріотичного минулого.

Отже, «Воєнні оповідання» Пеперштейна — це, по суті, переказані по–новому «військові таємниці» радянського дитинства, щось на кшталт моторошних небилиць з усної скарбниці дворових страшилок. Вони до нестями прямолінійні, в міру містичні, ексцентричні і, безумовно, близькі за інтонацією незабутньої серії «Бібліотека військових пригод» iз районної бібліотеки. Бажаєте увійти? У принципі, без проблем, немов у оповіданні «Кордон», де шпигун, який не може перебувати у жодній з двох країн, виголошує таємничий монолог, розсовує кордон руками і спускається в підземний світ, розкритий персонально для нього. Що й казати, цей світ сталевої ідеології придуманий явно не нами, але заглянути в нього все–таки варто. «Комусь цікава політика, а мені цікава робота часу», — запрошує назад у майбутнє автор.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО