Deutsche Welle:  Сергію, розкажіть, будь ласка, що, по-Вашому, зараз відбувається в країні і як Ви до цього ставитеся.

Сергій Жадан: В Україні? В Україні відбувається революція. Я до цього ставлюся з великим ентузіазмом. Мені здається, що це наш черговий шанс змінити цю країну на краще. І я сподіваюсь, навіть більше - переконаний, що це нам вдасться.

Ви відомі як автор революційної лірики і закликаєте людей долучатися до Євромайданів. Чому Ви вважаєте, що зараз важливо виходити на вулицю?

Мені здається, що людям, які справді хочуть щось змінити в цій країні і справді хочуть бачити цю країну інакшою, треба зрозуміти, що досягти цього можна лише через активні дії, активний спротив. Виходячи на вулиці, виходячи на мітинги, відстоюючи свої позиції, демонструючи їх. Сидячи в офісах, вдома за комп´ютером, чогось досягнути неможливо. Нам дуже важливо зараз виходити. Тим більше, що влада поставила ситуацію таким чином, що ми мусимо не просто відстоювати свою позицію, а й також захищати тих людей, які сьогодні перебувають за ґратами. Яких безпідставно звинувачують у якихось політичних діях. Я говорю зараз про київських затриманих – це просто справа честі, справа совісті їх звільнити і захистити.

Які саме зміни, на Вашу думку ,  потрібні? Що саме повинно змінитись в суспільстві, в системі і в кожному з нас?

Зміни потрібні в системі, і вони повинні бути докорінними. Недостатньо змінити одного прем´єр-міністра на іншого. Недостатньо відставити одного міністра МВС, аби потім на його місце прийшов його партнер по бізнесу. Мова йде про те, аби міняти цю систему – вона абсолютно не працює, абсолютно не діє. І вона, фактично, позбавляє нас будь-яких шансів, будь-якої перспективи, будь-яких можливостей розвитку.

А як повинно змінитись суспільство?

Мені здається, воно і так змінюється. Такі речі як акції протесту, фактично, і змінюють суспільство. Вони його народжують, вони його виховують, вони його викристалізовують. В такі моменти людина починає себе або відчувати громадянином своєї країни, або не відчувати. Але саме в такі напружені, емоційні моменти суспільство і постає. Те, що з нами відбувається сьогодні, мені здається, це дуже важливий момент.

Повна людей станція метро співає гімн, на Майданах єднання, креатив, солідарність.   А куди це все зникає, коли революційні моменти минають?

Революційні моменти і мають минати в принципі. Перманентний революційний момент – це щось таке не зовсім нормальне, аномалія. Революційні моменти – це певні стрибки в суспільному житті, коли динаміка цього життя прискорюється, насичується і відбувається такий собі виплеск – виплеск енергії, виплеск емоцій, виплеск активності. Це не може тривати вічно, і нормально, коли після якоїсь активності настає затишшя. Мені здається, що те, що ви сказали – це доволі українська риса. Українці – страшенно емоційні люди. Вони дійсно можуть співати гімн, їдучи в метро. З іншого боку, відстоявши свої погляди та переконання, вони можуть просто піти додому і дев´ять років не виходити на вулиці, чекаючи, що хтось за них вирішуватиме їхні проблеми. Але такі тривалі паузи робити не можна. Громадське суспільство полягає в тому, що виходити потрібно регулярно, частіше. Відстоювати свої принципи і погляди слід постійно, а не раз на дев´ять-десять років. Тому я сподіваюсь, що ці події, які відбуваються зараз, чомусь навчать українців. Навчать більшої відповідальності, більшої свідомості. Тому що не можна перекладати на когось, а передовсім на політиків, свої проблеми, якісь активні речі. Потрібно самому активно брати участь в житті країни, і то постійно.

Скажіть, чи може справа дійти до подальшого насильства і як цього можна уникнути?

Це залежить від основної маси тих, хто знаходиться на вулицях і майданах. Тобто провокацій уникнути дуже важко. Очевидно, треба постійно пам´ятати про можливості провокацій, про їх небезпеку. Зараз з нами ведеться дуже серйозна боротьба, набагато більш серйозна, ніж дев´ять років тому.

Як Ви думаєте, який вихід із кризи можливий зараз в Україні і який бажаний?

Мені здається, що так чи інакше влада має йти на якісь поступки. Вона може голосно щодня говорити про свою силу, міць, принциповість. Але очевидно, що масовість і динаміка мітингів свідчать про те, що влада мусить якось реагувати. Інакше взагалі не зрозуміло, в чому легітимність цієї влади. Коли країна просто вибухнула, коли країна вимагає якихось змін, якихось відповідей, справедливості, влада не може робити вигляд, що цього всього немає, не помічати цього незадоволення, цих несправедливих умов. Тому я все-таки сподіваюсь, що навіть у нинішньої влади – наскрізь цинічної, наскрізь продажної - залишились, можливо, рештки якогось інстинкту самозбереження і вони зрозуміють, що не можна все заводити в глухий кут, потрібно знаходити якийсь вихід із ситуації.

Ви були учасником Помаранчевої революції, після якої настало сильне розчарування. Чи хотіли би Ви якось застерегти учасників сьогоднішнього Майдану на підставі цього досвіду?

Розчаровуються зазвичай люди, які перед тим зачаровувались, люди, які не здатні мислити логічно, які впадають у якісь крайнощі, ейфорію, утворюють собі кумирів та якісь химери. Коли ж бачать, коли ці ідеальні химери виявляються не зовсім ідеальними, а їх уявлення зазнають краху, вони впадають у зневіру, втрачають оптимізм, позитивне бачення ситуації. Мені здається, що людина, яка є критично налаштованою, яка відстоює свої погляди, свої принципи, але при цьому чітко бачить якісь плюси і недоліки ситуації і здатна оцінювати її реалістично, вона не буде ні впадати в ейфорію, ні потім випадати із цієї ейфорії у певну зневіру. Тому єдине, що я можу сказати тим, хто зараз знаходиться на вулицях, правильно дивитись на ситуацію, чітко усвідомлювати, для чого вони виходять, не мати якихось особливих ілюзій, але і не зневірюватись. Я думаю, людям, які розуміють, чого вони хочуть, розуміють, що їх не влаштовує, не потрібні якісь химери. Їм не потрібні якісь вожді, якісь ілюзії, і вони відстоюють речі, які справді, на їхню думку, можна реалізувати. Я вважаю, що люди, які стоять на харківському майдані, достатньо чітко розуміють, в якій країні вони живуть, що їм в цій країні не подобається, а головне – що вони в цій країні хочуть бачити і хочуть мати.

Як Ви вважаєте, наскільки важливою для українців є євроінтеграція? Чи можна вважати, що це ідея, яка об ´ єднала всю Україну?

Чесно кажучи, не знаю. Я став би лукавити, якби сказав, що так, наша спільна справа – це євроінтеграція. Справа не так в євроінтеграції, як в необхідності змін. Питання в тому, що більшість населення не влаштовує ситуація, в якій ми всі перебуваємо, не влаштовує країна, не влаштовує влада, яка існує в цій країні. Більшості українців потрібні зміни, вони хочуть жити в дещо іншій країні. І я думаю, що саме ця потреба і необхідність змін і виводить сьогодні українців на площі, на майдани, до адміністративних будівель, на пікети і на протести. А євроінтеграція – це такий ніби привід, який склався. Насправді я думаю, що мова навіть не про неї.

Інтерв´ю провела Інна Завгородня