З усвідомленням факту 105–ліття від дня народження Юрія Шевельова офіційна машинерія з ювілейних святкувань опинилася перед доволі незручним явищем. Адже до сьогодні напевно не знати, хто ж він такий, цей діаспорний ювіляр — запеклий колабораціоніст, який співпрацював із німцями, емігрувавши згодом на Захід, чию літературознавчу діяльність вперто не визнавали в УСРСР, а чи пізніший лауреат Шевченківської премії, присудженої йому вже за «незалежного» часу? Хоч би як там було, але нещодавно встановлену місцевою громадою меморіальну дошку в рідному Харкові влада, нагадаємо, про всяк випадок вирішила демонтувати.

З найближчими колегами Шевельова на зразок Юрія Бойка–Блохіна чи Віктора Петрова, які так само «активно підтримували» у Харкові 1940–х рр. новий «німецько–фашистський» порядок, вищезгадана влада досі не визначилась. Не кажучи вже про таких уславлених «колабораціоністів», як Аркадій Любченко, автор одіозного «Щоденника», і Олексій Варавва, заочно засуджений на смерть за вірш «Адольф Гітлер», опублікований у харківській «Новій Україні». Утім замовчувати цей незручний період в історії літератури аж ніяк не випадає, бо, по–перше, письменницьке коло у тодішньому Харкові було доволі представницьке, ще й поважно заявлене на Конференції українських письменників у 1943 році як старшим поколінням (А. Гак, О. Варавва, М. Майський, Г. Перелісна, М. Корж, Л. Топчій, 
Н. Щербина, В. Алешко, М. Галич), так і молодшими авторами (О. Веретенченко, 
Д. Нитченко, В. Боровий, І. Христенко). По–друге, детальному висвітленню цього періоду вже у 1990–х була присвячена діяльність харківського журналу «Український Засів» за редакцією автора сих рядків.

Хай там як, але від початку 1990–х, коли в «Українському Засіві» вперше після п’ятдесятирiчної перерви почали друкувати твори Аркадія Любченка і Юрій Шевельов обережно відвідав рідний Харків, минув не час, а ціла епоха. Розвалилася імперія, змінивши долі та біографії, з’явився новий ракурс бачення історії. Що ж до Юрія Шевельова, який листувався з автором сих рядків на тему свого «окупаційного» минулого, то в його рідному Харкові — заходами Мар’яна Коця, тодішнього голови Товариства «Друзі Харкова» і журналу «Березіль» — були видані два томи його спогадів, у яких він розповідав про своє життя–буття, відповідно в Україні на початку ХХ століття та в Європі 1940–х років. Том, присвячений перебуванню в еміграції в Америці, так і не вийшов, потрапивши до замороженої автором його власної мемуарної спадщини. Переданої, до речі, ним самим (разом з усім архівом) зазвичай не до київського Інституту літератури ім. Т. Шевченка, а до бібліотеки у далекій Японії. Здається, цим вчинком упосліджений радянською наукою метр висловив своє остаточне ставлення до її «незалежних» нащадків. І ставлення це, здається, не змінилося від часу одіозної статті Ю. Шевельова «Кірова, 4» (колишня адреса Інституту літератури) про згадану цитадель радянської науки, видрукуваної в «Сучасності» ще в 1960–х роках.

Так само незворушно інтерпретував Шевельов справжню національну приналежність власної «малої батьківщини». «Бо я не був селюк, і українськість найбільше промовляла до мене через європейськість», — звірявся він у своїх спогадах. Мабуть, не дивно, що їх далекоглядний автор ніколи не плекав ілюзій щодо майбутнього Загірної Комуни. «Нічого з того не буде, України ви не збудуєте», — пам’ятав він материнський заповіт. Хоч ностальгією, ясна річ, переймався. «Я знав, що існує не тільки самогон, що бувало колись і шампанське, хай з нього лишався тільки запах від калюжки на підлозі...», — сумував на закордонні видатний харків’янин. Те саме розчарування у власних ударах молота і серця ранньої еміграційної доби підстерігало Шевельова в галузі його професійних уподобань, чи пак у мовознавстві. Власна теза про близькість літературної мови до народної виявилась беззмістовним штампом доби. Розвідки на тему якого–небудь синтаксису простого речення сприймались за ненаукові. І навіть улюблена теорія національно–органічного стилю була таврована самим автором як дитячо–наївна, але чесна.

Загалом як особистість Юрій Шевельов завжди був мало на кого схожий. Шанобливо посилаючись на всіх своїх учителів, він, проте був послідовним винищувачем ідеологічних догм у літературознавстві, суперечливість маючи за особливу атмосферу власної творчості. Бути нічиїм навіть на еміграції, не співати в унісон і не писати за вказівкою нового, наразі націоналістичного начальства — з такими бажаннями можна опинитися дуже далеко. Так, за особливо невдячними ораторами (навіть в американській зоні розділеної, повоєнної Європи) пильнували агенти СМЕРШУ, викрадаючи і спроваджуючи до Сибіру деяких із них. Тож, з одного боку, благословення еміграції у тому, що саме вона надає ідеальні умови для творчого усамітнення. З іншого боку, для того її різновиду, про який писав Рільке (мовляв, тільки залишившись наодинці зі своїми думками, пізнаєш їхню вартість), Шевельов прийшов після бурхливого періоду таборів ді–пі у Європі. І куди ж по тому пішов його голос?

Як будь–який літератор, а тим паче науковець, в еміграції Шевельов писав книжки, наперед позбавлені бажаної аудиторії — діаспорний читач без будь–якого Шевельова чудово знав, чого варта радянська історія літератури. І своєрідне відробляння власної карми критика і літературознавця є найкращим підтвердженням того, що істинний резон письменства — у самому процесі, а не в його результаті. Безперечно, українська еміграція — жорстокий експеримент, який, попри все, щось прояснив для Шевельова. Здається, не патріотизм чи національні амбіції надавали його існуванню в еміграції певного сенсу, і саме література наділяла його життя тим, чого воно не мало: осмисленістю. Нехай навіть фантомною, як запах від калюжки шампанського на підлозі далекого харківського дитинства.

Читаючи сьогодні Шевельова, розумієш, що, відродивши себе у повоєнному літературознавстві, сей нескорений зоїл усвідомив також ефемерність поняття «батьківщина». Адже що воно означає для справжнього науковця? Між тодішнім філфаком Харківського університету побіля Лопані, редакцією «Нової України» у Сердюківському провулку і будівлею НКВС неподалік — не двадцять хвилин ходу, а цілі світлові роки. У порівнянні з ними якихось кілька тисячоліть, що віддаляють нас від Трипільської культури, — справжня дурниця. Тож навряд чи навіть мова — сей споконвічний скарб емігранта — прив’язувала Шевельова до рідної культури, тому він одним із перших вийшов із середовища просвітлених українців, професійно занурившись у чужорідний мовний контекст.

Швидше за все, вигнання болісно сприймалося Шевельовим через розрив iз людьми, з якими більш не вдасться поговорити, а також iз речами, яких уже не існує. Харків і суржик, себто країна і мова, всього лише уможливлюють зустріч усіх цих реліктів в археології дрібниць, якою все життя займався Шевельов. Але навряд чи це розрив iз наукою. Славістські студії гарвардського професора Джорджа (Юрія) Шевельова, який уже під старість, падаючи на вулиці, щоразу розбивав окуляри, тож додому його приводив сумлінний полісмен, підтверджують лише одне. А саме — еміграція звільняє будь–якого культуртрегера мови від тієї клятви, що він iз примусу або за звичкою дає на початку свого кар’єрного сходження. Себто від обітниці служіння. Хоч багато хто з сучасного наукового люду в Україні народився вже без цієї клятви. А багатьох навіть еміграція від неї не звільнила, оскільки замкнутися в національній шкаралущі, читаючи винятково Чижевського з Потебнею, можна навіть удома, побіля Лопані. Натомість суть будь–якої ювілейної справи полягає у способі бачити і розповідати. І попри те, що «розбита» свідомість не вкладається в логіку «діаспорної» оповіді, Юрій Шевельов таки спромігся наблизити свою історію життя до неромантичної реальності, зберігши гідний модус промовляння. Шкода, що згадуємо ми про цю історію лише під час чергового, не зовсім офіційного, ювілею.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО