Український читач має нагоду познайомитися з творчістю ще одного поета «Розстріляного Відродження» — Валер’яна Поліщука. У видавництві «Смолоскип» з’явилися друком його вибрані твори. Власне кажучи, Поліщук — і не те, щоб зовсім невідомий персонаж цієї доби, про нього інколи згадують, є біографічні публікації, але ось тексти його в наш час друкуються дуже рідко.

Валер’ян Поліщук (1897—1937) був яскравим і ексцентричним героєм літературного життя. То він «зиму 1920—1921 року ходив... у рябому жіночому капелюхові (біле з чорним), до якого сам пришив спереду бузкового язика, яким викликав подив на вулицях...», то сам підживлював чутки про роман із двома сестрами — Лідією й Оленою Конухес (подібні трикутники — просто якась нав’язлива ідея тодішнього мистецького середовища), то раптом під час зустрічі письменників зі Сталіним допитувався в нього, коли ж Радянській Україні віддадуть Кубань і Північну Слобожанщину... Поліщук став фактично другим після Михайля Семенка організатором авангардистського літературного руху. На противагу футуристам, він очолив український конструктивізм, або, за його власним паралельним означенням, «динамічний спіралізм» — напрямок, який не зовсім оформився в цілісне, самостійне явище, перебував трохи в тіні футуризму, проте мав і свої виразні характеристики: особливу ритмічність, активне використання верлібру (саме Поліщука, до речі, часто називають найпослідовнішим промотором «вільного вірша» в українській поезії першої половини ХХ століття), позитивний пафос, розлоге розгортання окремих образів, психологічне спрощення та науково-технічний матеріал для письма.

Група Поліщука звалась «Авангард», до неї також входили Леонід Чернов-Малошийченко, Раїса Троянкер, Віктор Ярина та інші, виходив однойменний журнал, який активно ілюстрували конструктивістськими творами художників. Зокрема Василя Єрмілова, з котрим Поліщук начебто розробляв концепцію спеціального «ліжка для кохання». Не дивно, що часопис невдовзі закрили.

Надзвичайно плідний автор, за спогадами, цитованими упорядницею «смолоскипівського» видання Олесею Омельчук, встигав не лише писати, перекладати, редагувати журнал, організовувати «конструктивістський літературний фронт» і воювати з іншими напрямками (під час сумнозвісної «літературної дискусії» встигав сваритись одночасно з Хвильовим і Семенком), а й багато уваги приділяти своїм і сусідським дітям, гратися з ними, гуляти, навіть робити «культпоходи» в табір, де жили роми.

Публічно та й у багатьох творах Валер’ян Поліщук активно підтримував радянську владу, не цурався відверто пропагандистських віршів. Але окремі записи зі щоденників і листи, що передавалися не поштою, а з рук у руки, свідчать про дуже критичне сприйняття більшовицького режиму. В одному з листів Поліщук описує реалії Голодомору в Харкові, атмосферу серед заляканих і паралізованих початком масових репресій літераторів. 1934 року поета заарештували. Він був одним із тих, хто не зламався на слідстві, не визнав абсурдних обвинувачень і не «доверстав» до них нікого з друзів і знайомих. Хоч, можливо, в тридцять четвертому втриматися було дещо легше, ніж, наприклад, у тридцять сьомому... В кожному разі Валер’ян Поліщук отримав «десятку», а 1937-го вирок переглянули: Поліщука розстріляли в Сандормоху.

Про основні події життя Поліщука можна прочитати в біографічному вступі-календарі Олесі Омельчук на початку книжки, а поряд — її ж теоретичні роздуми над творчістю поета «Асиметрія і плоть у художньому світі Валер’яна Поліщука».

Що ж до власне поезії, вона в Поліщука була напрочуд різноманітна. Як і в житті, у творчості, він, схоже, сповідував політику «ренесансної» різновекторності. В одних віршах він експериментував зі своїм конструктивізмом, шукав химерних метафор або джмелем кружляв навколо якогось одного образу (до прикладу, волосинки або медузи), з різних боків розгортав улюблені питання тілесності, сексуальності чи раптом занурювався в технічні питання індустрії. В інших раптом виявлявся взірцевим тремким неоромантиком (саме цей фрагмент його творчості, напевно, цементував тимчасово добрі стосунки з Миколою Хвильовим на початку двадцятих років; останній начебто полюбляв цитувати такий його вірш:

... Ось волошка дивиться

благанно.

— Хочеш, квітонько, до мене

 ти на груди?

— Я до Сонця хочу... А до

тебе — ні!..).

А часом Валер’ян Поліщук розроджувався епічними поемами з класичними сюжетами, від Прометея і до Онана. Всі ці основні типи поезій Поліщука представлено у «Вибраних творах».

Прогнозованим видається те, що результатом такої масованої розмаїтості виявилася помітна нерівність віршів. Десь Поліщукові даються вершини — чи то химерно-експериментальні, чи наївно-зворушливі. А десь його письмо відверто незграбне, а то й просто посереднє (що ще гірше). Зрештою, невитриманість рівня була знаком епохи, у кожного генія нашого «Розстріляного Відродження» неминуче знайдеться чимало тонн «словесної руди», про яку писав їхній російський колега й сучасник.

Поетична частина книжки обсягом поступається теоретичній. Тобто зібранню різного роду маніфестів, теоретичних статей і критики, писаної Валер’яном Поліщуком. Такий вибір засвідчує історико-літературну, а не текстуальну орієнтацію упорядниці, що взагалі вельми поширене, але не однозначно позитивне явище в процесі повернення до читача колись забороненої та забутої літератури 1920—1930-х. Є у «Вибраних творах» і критичні відгуки про Поліщука сучасників, широка бібліографія, примітки та ефектні фотографії (поет приділяв чималу увагу своїй зовнішності, навіть коли не вдягав жіночого капелюха з язиком).

Валер’ян Поліщук був досить нетиповим представником «Розстріляного Відродження», але й уявити тодішню українську літературу без нього неможливо. Вже тільки це одне — беззаперечний привід почитати його «Вибрані твори».

Олег Коцарев