Це – хроніка розпаду Радянського союзу очима 13-літньої дівчинки, і водночас історія про дорослішання. Ця повість стала революційною не лише за темою, а й за значенням для сучасної української дитячої літератури. Адже «Як я руйнувала імперію» – це, фактично, перша спроба українських письменників поговорити з дітьми про тоталітаризм.
 
Радіо Свобода вже писало про книжку Євгенія Єльчина «Сталінський ніс», в якій йдеться про зіткнення системи та дитинства, і яка стала своєрідним прецедентом для російської дитячої літератури. Тепер і українська має такий прецедент – повість «Як я руйнувала імперію», розрахована на дітей від 12 років. Щоправда, Зірка Мензатюк обрала дещо інший ракурс цієї теми – у її книзі дія відбувається у 88-89-му роках, і уся трагедія тоталітаризму розповідається через сімейні історії головної героїні.
 
«Є річ, яку має усвідомити кожна людина – жити в тоталітарній державі неможливо», – каже Зірка Мензатюк. Вона розповідає, що вибрала саме цей період радянської історії, щоб, з одного боку, показати перші, дещо наївні спроби боротьби з цією непорушною, як здавалося, державою. А з іншого – щоб, все-таки, докладно описати, якою вона була. Так у книжці дуже багато приміток, які допомагають розібратися у радянських реаліях – пояснюється, як працює телефон-автомат, хто такі «совки» і що таке дефіцит.
 
Зірка Мензатюк зауважує: у книзі не самі мітинги та політика, насамперед це повість про життя підлітків. Однак визнає, що писати було важко. І зізнається: багатьом ця книга не сподобається. Річ не в комуністах або українофобах, а в патріотах, що насправді виявляються боягузами, пояснює авторка.
 
«А ще не сподобається моїй мамі. Їй 88, і вона щодня плаче і молиться, щоб не прийшли москалі, тому що у 40-му це зламало їй життя. Вона й досі боїться і постійно просить: не пиши, не вплутуйся в ту політику», – додає письменниця.
 
«Навіщо ви видали цю книгу? Ми хотіли жити в цій імперії!»
 
Книгу «Як я руйнувала імперію» видали на початку 2014 року, але ідея виникла набагато раніше, ніж почалися перші протести. Обкладинка, утім, з’явилася під впливом зимових подій. На ній зображена дівчинка, що дмухає на кульбабу, і разом із пухом у небо злітає мініатюрний Ленін.
 
«Коли художник Ростислав Попський малював обкладинку, «ленінопад» в Україні лише починався. Майдан стояв, і ніхто не знав, чим усе завершиться. Але насправді усе триває й досі. Нам досі треба долати свою внутрішню несвободу», – каже Зірка Мензатюк. 
 
Мар’яна Савка, головний редактор «Видавництва Старого Лева», яке видало книгу, також вважає: «Як я руйнувала імперію» – це ще один крок до дерадянізації українського суспільства. Люди, каже вона, мають берегти цю частину історії, щоб усвідомити: так, ми жили за тоталітаризму, але не хочемо, щоб це повторилося.
 
«Ми й досі руйнуємо ту саму імперію. Дуже багато людей почали за нею сумувати. Навіть на «Книжковому Арсеналі» було кілька людей, що сказали:
 
«Навіщо ви видали цю книгу? Ми вважаємо, що розпад цієї імперії був найбільшою помилкою в історії. Ми хотіли там жити!», – розповідає Савка. ​​
 
Така реакція – не одинична. Кілька років тому в Росії видали переклад графічного альбому чеського ілюстратора Петра Сиса «Стіна: як я ріс за залізною завісою». Видання отримало кілька міжнародних нагород як дитяча книга, а Вацлав Гавел в анотації до нього написав так: «Цю книгу мають обов’язково прочитати усі, кому свобода дісталася задурно». Разом з тим, в Росії кілька оглядачів розкритикували «Стіну», назвавши її брехливою. Врешті-решт, видати в Україні той же «Сталінський ніс» так ніхто і не наважився.
  ​​ 
Неперсоналізована, неперетравлена історія повторюється – Старовойт
 
Зазвичай старше покоління не ностальгує за власне Радянським союзом, пояснює літературознавець та фахівець з колективної пам’яті Ірина Старовойт. Це ностальгія за молодістю, і єдине, що молодші люди можуть зробити з цим – переконати батьків, що вони не можуть обирати спільне майбутнє, керуючись лише спогадами про юність. Але зі страхом – гірші справи, він передається у спадок.
 
Що ж стосується нинішніх дітей, то проблема не в тому, що вони не мають уявлення, хто таких Ленін, каже Ірина Старовойт, а в тому, що не розуміють, хто такий Ленін в Радянському союзі, і як функціонувала уся система. Батьки часто просто не знають, як розповісти про це дітям. Однак розмова про тоталітаризм має починатися не у школі, а вдома – з історії власної сім’ї. Так само, як головна героїня книги «Як я руйнувала імперію», донька номенклатурника, усвідомлює сутність тоталітаризму, коли дізнається про свого діда-політв’язня.
 
На початку 2000-х років в Німеччині провели масштабне дослідження на тему історичної обізнаності, розповідає Ірина Старовойт. Виявилося, що більшість онуків колишніх есесівців нічого не знають про досвід своїх дідів.
 
«Травма, пов’язана із Другою світовою, в Німеччина добре відома та експонована в музеях та шкільних програмах, але для них вона завжди «десь там», ніколи у моїй родині. А коли подібні історії не персоналізовані, не привласнені, якщо не зрозуміти, що без роботи над собою таким може стати кожен, історія повторюється», – каже вона.
 
Передбачається, що «Як я руйнувала імперію» діти читатимуть самі. Але як авторка, так і критики зауважують: це сімейне читання. Адже батькам «ревізія пам’яті» потрібна так само, як дітям – справедливе уявлення про ті часи.

Євгенія Олійник