Олеся Мамчич — не лише перекладач та українська поетеса, яка пише для дорослих та дітей, а й активна учасниця Майдану. Її чоловік Олександр Кравцов — автомайданівець, разом із іншими перебував під слідством із загрозою позбавлення волі терміном від 8 до 15 років за свою діяльність під час буремних подій. Нещодавно вона представила нову поетичну збірку. «День» поспілкувався із Олесею про її творчість, перспективи українського суспільства, політики і, звичайно ж, культури.

— Олесю, ваша нова збірка називається «Обкладинка»...

— Ця книжка включає в себе тексти, написані протягом 2005—2008 років. Я вже давно її упорядкувала і намагалася опублікувати, але змога зробити це лише нещодавно. Вірші, які увійшли туди, писала переважно на природі. У нас є дача під Черніговом, на річці Десна — в живописній місцевості, яка називається Ладинка. Тому такий дрібно-іронічний контекст включений у назву книжки — «Обкладинка». Той, хто ближче знайомий із моїм життям, може так і прочитати — «Ладинка». Крім того, назва така ще й тому, що я планувала зробити також мультимедійний проект. Хотіла долучити відео— та аудіозаписи поезій. Аудіозаписи я зробила, і пізніше вони з’являться у вільному доступі на «Автурі» (сайт-каталог сучасної української літератури. — Авт.) Але з відеозйомкою не склалося — не вдалося знайти професіоналів, які змогли б це втілити.

— Про що пишете останнім часом?

— Так виходило, що письменники під час Майдану або взагалі не писали, або, коли вже писали, то про сучасні події. Саме так сталося і зі мною. Маю велике бажання художньо осмислювати весь той новий досвід, з яким ми зустрілися, тому часто пишу вірші про це, навіть написала одну казку. Розглядаю також можливість створення чогось більш грунтовного — прози чи навіть мемуарів. Звичайно, найпростіше висловити не проговорений досвід у віршах, бо вони — емоційні, як і все, що відбувається довкола. Вірші часом говорять більше, ніж ти плануєш сказати і вже самі по собі утворюють своєрідне подвійне дно.

Зараз у видавництві «Смолоскип» готується до друку моя книжка. До неї увійдуть найсвіжіші тексти. Назва збірки — «Сонце пішло у декрет». Вона писалася в декреті за другою дитиною. Тематика там різноманітна, зокрема, кілька текстів про Майдан. Зараз я на новому етапі осмислюю всі ті теми, які мене цікавлять — самотність, смерть, любов, місто. Коли ти досягаєш нового віку, ко жна з них осмислюється на новому рівні.

— Сьогодні можна почути, що в Україні відбулася інтелектуальна революція. Згодні?

— Справді, першими піднялися саме інтелектуальні прошарки суспільства, На Майдані були дуже різні люди, але провідною частиною все-таки були митці. Мене вразив потужний вибух креативу — гасла, їх оформлення... На противагу цьому — шалена прірва на антимайдані. Вони не породжували нічого свого, жодного гасла не заримували, не змогли навіть назву собі придумати. Все, що робилося на тому боці, — копія сутінків з понурою блідістю.

Хорошим показником став «Книжковий Арсенал». Усі в один голос зазначають, що в мирний час такого напливу відвідувачів не було. Величезні черги людей, які прагнуть купити книжки... Завдяки цій революції суспільство почало рухатись у бік інтелектуалізації. Я як автор помітила зростання ваги літераторів — нашими думками почали цікавитися більше. Завдяки Майдану широкий загал зміг ознайомитися з цілим колом нових імен, почути хорошу музику, почитати книжки. Мене вразило, як художники-»жлобісти», які започаткували свій рух ще до революції, передбачили всі наші проблеми, почали їх точно описувати та діагностувати. По суті, революція стала відповіддю на наростання проблеми жлобства.

Крім чорних днів, на Майдані я побачила величезний потужний світлий струмінь самоорганізації людей. Сьогодні дуже легко збирати гроші на різні речі, зокрема й на культурні продукти. Вдалося знайти кошти на громадське телебачення, на видавництво книжок. Бракує слів, щоб сказати, скільки радості це мені дає.

— Що, на вашу думку, можуть зробити літератори, щоб об’єднати захід і схід України?

— Зрозуміло, що події, які відбуваються зараз на сході — це гостра криза. Думаю, якби у нас не було економічних проблем, люди значно менше велися б на російську пропаганду. Суспільство там неоднорідне. Добре, що є й ті, хто несе культурне просвітництво. Наприклад, Сергій Жадан завжди знаходить там свою аудиторію. Потрібно посилювати культурний обмін. Митці повинні приїжджати і показувати нашу країну, як щось близьке, нове і таке, що розвивається. Тоді Україна буде сильнішою на сході. Час працює на нас.

Пригадую, нещодавно ми з письменниками Петром Яценком і Галею Ткачук поверталися ввечері з концерту Валентина Сильвестрова на «Книжковому Арсеналі». Я тоді раптом усвідомила, що ми йдемо, говоримо про музику і вже не боїмося «тітушок» на площі Слави. Раніше про це не могли й мріяти. Дуже сподіваюся, що настане момент, коли ми будемо йти, наприклад, Донецьком, говорити про поезію і не будемо боятися ні «зелених», ні інших чоловічків і з кордону на нас не дивитимуться гармати.

— Яка нині ситуація з вашим чоловіком? Кримінальну справу закрито?

— Справу закрили 25 лютого. Але потім раптом знову прийшли якісь апеляції. На мій пост у «Фейсбуці» відгукнулася преса, а на пресу відгукнулася прокуратура. Там одразу почали запевняти, що все роблять для нашого блага. Вони пояснили, що попереднього разу справу закрили за такою статтею, яка в майбутньому може стати приводом для нових скарг, а от зараз вони закриють за відсутністю складу злочину і вже ніколи ніхто не зможе за це зачепитися. Я сподіваюсь, що так і буде. Нарешті прийшла реакція на заяву, яку Сашко подавав уже місяця півтора тому — таки почали розслідування неправомірних дій «Беркуту». Але, на жаль, рух у цьому напрямі відбувається дуже мляво, ледь-ледь. Коли мій чоловік був у Польщі, раптом додому прийшов міліціонер перевіряти його домашній арешт. Тоді я зрозуміла, що ця система «підвисає». Вона побудована на пожиранні часу людей, які до неї потрапляють. Коли Сашкові 25 лютого закривали справу, адвокат прочитав промову, прокурор погодився, а суддя сказала, що йде в дорадчу кімнату... і зникла на 4 години. Все це — залишок совкової бюрократії.

— Як гадаєте, коли щось зміниться?

— Думаю, що не швидко, але головне, що зміни почалися, і важливо, в якому напрямку ми рухаємось. Був Янукович, який намагався закрутити всім гайки, а зараз суспільство зупинилось — стукнулось чолом. І якщо воно надалі буде рухатися в бік змін, то буде перспектива. Ми здобули в цій революції перспективу, яку у нас хотіли відібрати.

— А які перспективи бачите в своїй сфері?

— Українська культура зараз переживає своєрідне відродження, подібне до того, що відбулося на початку ХХ століття. Тоді його «скосили» — сподіваюся, сьогодні це не повториться... Все буде, тільки потрібен час. Тим паче що культура й так живе своїм життям — тільки не треба заважати. І якщо нас не чіпатимуть, а може, й трохи допоможуть, то розвиток буде. Мистецтво мало пов’язане з бюрократичними структурами.

— Якою, на вашу думку, має бути ця підтримка?

— На Заході, наприклад, держава, зазвичай, передбачає окремий податок на підтримку культури, докладає зусиль для промоції своєї країни за кордоном. По всьому світу працюють Гете-інститут, Польський інститут. Звісно, що і без цього українські митці намагаються «прориватися». Завдяки міжнародним зв’язкам і тому, що світ став інтернетизованим, кожен може спробувати поїхати на якийсь фестиваль і представити там свою творчість. Але підтримка держави потрібна, зокрема і щодо фінансування таких подорожей. Зараз ми «ловимо кайф» за рахунок того, що світ звернув на нас увагу — є попит на Україну та її культуру. Але за деякий час там перемкнуть увагу на щось інше. Після великих бонусів потрібно попрацювати самим.

— Які висновки ви зробили для себе після Майдану?

— Ми винесли з Майдану багато різного досвіду. Це як багатошаровий торт, який ти їв похапцем і ще не розсмакував кожен складник. Наступні кілька років на нас чекає серйозне осмислення всього того, що ми дізналися про себе. Про взаємодопомогу, страх, смерть, справжні людські стосунки. В багатьох близьких людях я бачила відвагу та хоробрість, які не могли проявитися в мирний час. На десятому році шлюбу я зрозуміла, що мій чоловік нічого не боїться (сміється. — Авт.) Без сумніву, ми стали інакшими. Після цих подій значно зріс відсоток тих, хто готовий працювати на Україну і свідомо ставитися до своїх громадянських обов’язків. Із кожним поколінням він зростатиме. Під час таких ситуацій відбувається різкий стрибок. Ми його пережили, і, якщо втримаємося, подорослішаємо, матимемо шанс вирватися і покінчити з цим совковим «болотом» у собі. Кожен Ленін, що впав, наближає нас до Парижа.

Марія ЮЗИЧ