Будемо одне одного боятись, будемо одне одному не довіряти, будемо підозрювати, будемо ворогувати, не будемо чути, не зможемо говорити.

- Хлопцы, вы не с бендеровщины? – Запитала вона.

- А що – боїшся? – Відповідаю.

- Ага – щас, - відповіла вона зарізко. Схоже, їй і відповідь за великим рахунком була не потрібна, своє бойове "ага - щас" відповіла б у будь-якому випадку.

Ми спустились із траси, підійшли. Вони сиділи при дорозі, коло паркану, просто в траві. Такий собі сніданок на природі. Околиці Алчевська, багато зелені. Одна, та, що питала, чорноволоса, була в паленій "Пумі", гумових капцях.

Інша, фарбована в руде, мала джинси й виглядала найбільш піддатою. Хоча чорнява теж не постилась – тримала в руці недопиту літруху "Сармата", інша така ж валялась поруч у траві. Третя була в домашньому халаті. Сиділа на стільчику – огрядна й усміхнена.

Ще був сивий чоловік, років сорока, у спортивних штанях, і чиясь дитина, років десяти, теж у чомусь спортивному. Чоловіки мовчали, говорили тут жінки. Нас запримітили ще зранку, зацікавились. Чужі тут не ходять, а ми були відверто чужими, тож виникло цілком логічне припущення, що ми з "бендеровщини".

- Я з Харкова, - кажу.

- Откуда именно с Харькова? – запитали чорнява й руда майже одночасно. Мовляв, так просто нас не візьмеш, не обведеш довкола пальця, не пошиєш у дурні.

- Вулиця Червонопрапорна, - кажу.

- Я жила на ХТЗ, - запевнила чорнява.

- В Харькове так не разговаривают, - далі сумнівалась руда. Я дістав рюкзак, поліз за паспортом.

- Шо там у тебя, - поцікавилась чорнява, - бомба?

- Все таки боїшся? – перепитав я.

- Ага, - завелась вона, - прям обосралась.

Я дістав паспорт. Чорнява попустилась.

- Да ладно, хлопцы, ну что вы, - сказала ображено.

Прописку дивитись не захотіла. Натомість розпитала, що ми тут робимо. Концерт готуємо, - відповів я. Почала розпитувати про концерт, кінцево заспокоївшись.

- Слышишь, - раптом озвалась огрядна, дещо засоромлено,- а можешь дать семь рублей?

- Можу, - признався я.

- А десять? – Засоромилась вона ще більше.

Я дістав десять гривень.

- Дай тебе бог здоров´я, - розгублено, проте весело подякувала огрядна.

- Ребят, - уточнила на прощання чорнява, - ну вы же за мир, за дружбу?

- Ну аякже, - запевнив я.

- Ну вот ты, - звернулась вона до мене, - вроде порядочный человек. А друг твой, - показала вона на Івана, котрий стояв у чорних окулярах і футболці з написом IRA, - бандит бандитом. Шото там в прошлой жизни было.

- Да-да, - погодилась огрядна. Десять гривень, утім, не повернула.

Не буде нам спокою з нашою маячнею. Не буде нам радості з нашим страхом. Не буде нам миру з нашою закритістю й небажанням розуміти одне одного. Будемо одне одного боятись, будемо одне одному не довіряти, будемо підозрювати, будемо ворогувати, не будемо чути, не зможемо говорити.

Забуваючи про все те, що нас насправді поєднує, забуваючи про все те, що мало б робити нас щасливими й сповненими любові до цього життя.

Будемо потому приходити до Господа, ставати перед його очима, вигадувати щось на своє виправдання – зневірені, розчавлені й озлоблені. З усіма своїми розірваними серцями, порожніми руками. В чорних окулярах, у спортивних костюмах.