Чим відрізняються молодші читачі від дорослих?

Як на мене, умінням щиро лякатися вигаданих речей і отримувати від цього насолоду. Назгули, привиди, а також чорти й бабаї всіх порід, – ось ті, хто робив наше читацьке дитинство яскравішим і насиченішим. У дорослому віці боятися наче й не годиться; точніше, боїмося ми речей приземленіших і часом жорстокіших за будь-якого бабая. Але ж так хочеться повернутися у дитинство, хоч би й на мить!.. 

На жаль, ми виростаємо, а казки старішають: уже з дитинства все частіше й частіше відчуваєш цю прірву. Адже персонажі існують у часопросторі, який нам видається вже чимось казковим, вигаданим. А якби раптом ті самі чорти, відьми, вовкулаки – та й жили у світі сучасному?

Книжок на цю тему написано багато. Чимало письменників зверталися до народних сюжетів, перелицьовуючи їх на новий манір. Г. К. Андерсен у «Сніговій королеві», Р. Кіплінг у «Паці з Пагорбів», навіть Дж. Баррі в «Пітері Пені» – усі вони йшли шляхом осучаснення, вписуючи традиційних персонажів у нові реалії. Такий прийом, з одного боку, виграшний: ви використовуєте образи, перевірені роками, з іншого ж, ви граєте у складну і водночас оманливо просту гру. Адже мусите сказати щось нове – сказати, залишаючись «у традиції».

Межа тонка і ступнути за неї дуже просто. Людина, позбавлена смаку чи відчуття міри, швидко перетворить диво на кітч, казку – на незугарну пародію. Такого, до речі, було чимало і в українській радянській літературі, коли водяники та лісовики власне віддзеркалювали п’яничок із сусіднього під’їзду – курили «Біломор», пили «Жигулівське» та грали на гітарах.

З іншого боку, найкращі з подібних творів самі поступово стають «традицією», – і от уже нове покоління письменників звертається не до народних, а до авторських літературних образів. Згадаймо того ж Ніла Геймана, який то переосмислює «Хроніки Нарнії» К. С. Льюїса у «Проблемі Сьюзен», то у «Цвинтарній книзі» розповідає історію Мауглі на новий манір – тепер хлоп’я виховують не тварини з джунглів, а привиди й вампіри на цвинтарі.

А що ж у нас? Українські письменники теж охоче бралися до осучаснення фольклорних мотивів. Візьмімо хоча б Миколу Гоголя з його «Шинеллю» – у фіналі Акакій Акакійович перетворюється на класичного невпокоєного мерця, але дія відбувається не в Диканьці, а в Петербурзі. Це взагалі суттєвий, мабуть, маркер – перехід від села до міста, у якому впродовж останніх декількох віків формується своя, урбаністична міфологія.

Серед українських авторів, що долучилися до осучаснення чортів, водяників та мавок, був і Василь Королів-Старий. Його збірка «Нечиста сила» до вітчизняного читача потрапила лише через 66 років після першої публікації: Королів-Старий у 1919 році емігрував до Праги і решту життя провів у тодішній Чехословаччині.
Однак нині для кількох поколінь українських дітей це – улюблена класика. І вкотре перечитуючи цю збірку, я намагався усвідомити, чим то вона так причаровує?
Побудована книжка у вигляді низки новел, які записав невідомий письменник та журналіст, приятель оповідача. Цей письменник випадково потрапив на Лису гору під Києвом, де в ніч на Івана Купала Невидима Сила з усіх куточків світу зібралася на «міжнародний конгрес».

Практично всі історії з «Нечистої сили» мають самостійні сюжети. Хоча зрідка в них зустрічаються ті ж самі персонажі, вони не персоніфіковані настільки, щоб говорити саме про єдиного Лісовика, Водяника чи Чорта. Коли ж автор хоче їх виокремити, він дає їм імена ¬– Чорт Гірчило, Дідько Гепатій тощо.

Головне завдання збірки – «обілити» Нечисту Силу, яку зазвичай вважають ворожою людині. Проте якщо читач очікує на суцільні пасторалії та боротьбу кращого з хорошим – помиляється. Серед цих чотирнадцяти історій знайдуться й такі, що викличуть жах, сум чи горе. Але в них причиною бід стають не потойбічні створіння, а самі люди.

Уже з першої такої історії – про Хуху Моховинку – Королів-Старий протиставляє не два світи (людей та Нечистої Сили), а два світогляди. Уважне, мудре ставлення до навколишнього світу – і бездумне, бездушне використання природи. Людина сама є єдиною причиною своїх бід, як-от дяк Оверко з «Потерчат». Але навіть якщо доля ставиться до героїв неприхильно, далі все залежить від них. Або злоститися та заздрити – як брат-горбань з «Мари» – і зрештою отримати по заслузі; або ж не дозволяти собі вішати носа – і зрештою все перемогти…

Хоча, треба зізнатися, узагалі-то в добрих і чесних персонажів Короліва-Старого доля складається не завжди так, як хотів би читач. Вони мусять потерпати від наклепів (Вовкулака Хреб), від мачухи (Гаврилко з «Літавиці»), від заздрісного брата (у згаданій уже «Марі»). І якщо чарівні створіння так-сяк виплутуються з негараздів, то люди можуть просто померти чи, в кращому випадку, перетворитися на жайворонка або чайку…

Сумне й веселе в «Нечистій силі» ходять поряд: «тяжкі» оповідання чергуються з кумедними. Уважному читачеві буде, до речі, цікаво відзначити, що примирення між нечистою силою та людьми Короліву-Старому уявити простіше, ніж примирення між селом та містом. Дія переважної більшості оповідань відбувається саме в селі чи в лісі, де нечиста сила досі почувається комфортно. Але й люди, щойно вони потрапляють у місто, зазнають різних збитків. Місто – це територія спокуси («Злидні»), нерозумного, негармонійного життя («Чортова перечниця»), надмірної жорсткості («Потороча Хрипка»).

Так само автор протиставляє українських персонажів російським, точніше – «московським». Узагалі соціальні нотки час від часу лунають у цих доволі казкових історіях. Найяскравіший епізод такого штибу бачимо на початку книжки. Вій каже своїм підлеглим: «Найгірше ж те, що люди, безнастанно ганьблячи нас, тим часом запевняють, що ми зовсім не існуємо. /…/ Так-от, панове, на нашій славній землі, на землі, де живуть люди, про яких чужинці говорять так само, як вся людність про нас, — мусимо ми знайти спосіб добитися від людей правди. Мусимо підвести незрячим їхні вії. Нехай нарешті взнають вони, що ми існуємо, що ми завжди були й будемо їм друзями, вічно до них прихильними».

Шпички у бік «москви» лунають і далі: то в ліс забігають Вовки з московських лісів, то зазначається, що «вже в нас, на Вкраїні, почали заводити школи московські!»… Узагалі сучасні реалії чим далі, тим частіше втручаються у казковий простір: якщо дія перших оповідань могла б відбуватися будь-коли, то «Перелесник», «Потороча Хрипка», «Чортова перечниця» – це історії чітко прив’язані до часів, коли жив Королів-Старий.

Не всі історії, як на мене, однаково вдалі: є слабші, є кращі. Найліпшими мені видаються «Потороча Хрипка» та «Рибалчина Русалонька» – тут письменник розповідає про приязнь між людьми та потойбічними створіннями – і робить це напрочуд майстерно.

«Нечиста сила» – книжка, яка прожила вже чимало років і, напевне, проживе ще більше. Осучаснивши фольклорні сюжети, Королів-Старий справді зумів зберегти відчуття «традиції» та – найголовніше! – укотре поговорити про вічні істини, які не старішають з роками й залишаються не менш важливими і для дорослого, і для малого читача.

Володимир Пузій