Направили до 36-го табору особливого режиму в селищі Кучино в Пермській області. Там сидів Василь Стус та інші учасники українського правозахисного руху. Через п´ять років повернувся. Я вже була сформованим підлітком, читала його книжки. Шанс стати суворим батьком він утратив. Інколи хотів проявити владність. Наприклад, йому не подобалися хлопці, з якими товаришувала в інституті. Але я сама вирішувала. Період, коли формуються стосунки батька і доньки, пройшов повз нас.

Батько був людина владна. Але разом із тим – ніжний і турботливий. Я могла будь-коли приходити до нього по пораду як до друга.

Під час заслання батько являвся мені зазвичай уночі, коли лягала спати. Я бачила його таким, яким він був у цей момент, – безвусим і безбородим, у смугастому одязі, в маленькій камері. Там він малював мої портрети. На них я була така, як виглядала на той час, хоча він мене не бачив. Малюнки надсилав на дні народження.

Після арешту батька у школі в Гребенях почувалася ізгоєм. Зі мною не спілкувались, ігнорували. У селі говорили: "У Бердників є власна радіостанція "Голос Америки". І ночами американські вертолітники скидають їм продукти". Коли не підготувалася до уроку, вчителька могла сказати: що з тебе взяти, коли твій батько в тюрмі. Часто мене називали дочкою зека, нападали, рвали волосся. Я відповідала тим самим. Приходила зі школи з синцями.

Останні слова, які батько сказав перед тим, як його паралізувало: "Все брехня й обман. Треба знати правду". Він шість років був прикутий до ліжка після кількох інсультів – нерухомий, без мови.

Мама завжди все правильно пояснювала. Десь у 5 років я запитала в неї, звідки беруться діти. "Від любові" – відповіла вона і все розповіла про процес. Дуже важливо правильно сформувати в малому віці поняття любові.

У 3,5 року сама навчилася читати. Мама привела мене в бібліотеку в Гребенях. Бібліотекарка пропонувала "Рукавичку" та "Івасика-Телесика". Я попросила "Лісову пісню" Лесі Українки й "Маленького принца" Екзюпері. У неї відняло мову.

Колись Михайло Нечай (карпатський мольфар, убитий 15 липня 2011-го. – "Країна") подарував батькові оберіг-сонечко. Тато віддав мені. У 1998 році поїхала в Карпати на гуцульський фестиваль. Ходила, фотографувала. Відчула, що в спину хтось дивиться. Повертаюся – худорлявий дідок у красивому гуцульському вбранні. Підходить до мене, бере пальцями оберіг і каже: "Цю мольфу багато років тому я зробив для Олеся Бердника. Звідки вона у вас?" Відтоді почали спілкуватися.

Три роки тому я подзвонила Нечаєві. Спитала, чи можу приїхати робити про нього кіно. Він сказав: треба встигнути до середини літа. Ми приїхали після Івана Купала. За тиждень зняли кілька епізодів, ходили з ним на полонину. Прийшли ввечері попрощатися перед ранішнім від´їздом. Нечай виніс кави і свою настоянку на 77 травах. Я відчувала, що це остання зустріч. Він усміхнувся, обійняв мене і через плече операторові: "Чому не знімаєте? Вже, може, й не прийдеться".

Що гармонійніші стосунки з батьком, то гармонійнішими вони будуть із чоловіками. У мене ніколи не було проблемних стосунків. Якщо не складалися – знаходила сили розірвати їх без взаємної ненависті.

Моя основна ерогенна зона – мозок. Якщо чоловік не вплине на нього, решта чеснот не мають значення. З чоловіком має бути цікаво. Він має розуміти мою життєву позицію, професію. Таких мало. Мій чоловік той, який відчує, що я потребую допомоги, і просто стане поряд.

Запах мого чоловіка – то вечірня прохолода.

Друг – це той, з ким обговорюєш внутрішні проблеми. Маю таких зо п´ять. Товаришувати цікавіше з чоловіками. У мене є друзі й жіночої статі. Маємо спільні інтереси, але кожна живе своїм життям. А подружки – ті, з ким ходиш на шопінг або на коктейлі в бар.

Майже всі жінки мого віку мають сім´ї та дітей. Багато з них бояться пускати мене у свої родини, бачать загрозу. Я – незаміжня і вільна у поглядах. Люблю кокетувати, можу дозволити флірт, за яким нічого не стоїть. Можу викласти в інтернеті в міру відверте фото. Але це – гра, частина моєї сутності.

Пробачаю все, крім брехні. Якщо чоловік бреше коханій, дружині, то так само легко збреше собі й державі.

Найчастіше чоловіки говорять банальності – наприклад, що я приваблива. Я це й сама знаю. Найприємніший комплімент, коли адекватно оцінюють те, що роблю, мою творчість. Зовнішність – це генетика, заслуга батька й матері.

Якби була можливість стати чоловіком на один день, єдине, що зробила би, – попісяла стоячи.

У кожного настає в житті момент, коли треба побути наодинці – такий собі кокон. То не гордість, а збереження себе самого. У митців це особливо гостро: спочатку треба почути себе, а вже потім виходити із цим до людей.

Відсутність страху перед батьками дозволяє не боятися нікого. Але боюся павуків. Навряд чи погоджуся на ­банджі-джампінґ (стрибки з висоти, коли людину прив´язують за ногу еластичним канатом. – "Країна"). З парашутом – запросто. Були випадки, коли сама ночувала в горах.

Боюсь порушити простір іншої людини. Довго обираю момент, коли треба подзвонити, питаю, чи зручно говорити. Якщо ненароком порушу – довго себе картаю.

У мене ніколи не було й не буде дітей. Спершу то була медична проблема. А коли технології дозволили народити, було пізнувато за віком. Та й на той момент я вже була настільки самодостатня, що не потребувала дітей для самореалізації. Я ніколи не ідентифікувала себе як мати.

Востаннє плакала, коли почула назву Небесна сотня. На Майдані постійно був портрет батька, роздавали листівки з його творами. У його публіцистиці часто зустрічаються вислови "Небесна Хортиця", "Небесна Січ". У мене промайнула думка, що хтось почув ці назви і дав народові Небесну сотню.

15 років їжджу до Карпат. Начулася й була свідком багатьох метафізичних речей. Коли працювали над фільмом про Нечая на зимові свята, ми зі співавтором стрічки Ігорем пішли ввечері на прогулянку. Це було у Верховині, перед Йорданом. Лежав сніг. Гарний, м´який вечір. Як тільки з поля зору зникло світло в колибі, де ми жили, навколо нас почали гуляти вихори. Оточили нас і танцювали. Хоча вітру не було. Панувало відчуття ейфорії. Згодом біля того місця Ігор купив будинок і живе поруч із духами. Торік на Воздвиження, коли у них останнє зібрання і вони лягають спати, там за одну ніч виросло кільце правильної форми з мухоморів. У Європі їх називають кільцями фей.

Моя прабабуся по материній лінії була знахарка. Лікувала худобу, вміла ворожити на картах. Перед смертю передала колоду карт дідовій сестрі, яку всі у родині називали "тьотя Фєня". Повне ім´я – Єфимія. Вона стала ворожкою. Коли моя мама переїжджала в Київ, вся рідня була проти, лише тітка Фєня промовила: "Там ти зустрінеш свою долю – державного мужа. Він зробить для людей так багато, що у мене в голові не вкладається". За півроку мама познайомилася з татом.

Рідко прогнозую з допомогою карт політику. Вона має багато підводних каменів. Але під час президентських виборів 2010 року, перед другим туром, розклала на двох кандидатів. Для Тимошенко випало "Правосуддя", для Януковича – "Башта". "Правосуддя", за трактуванням, – події поза волею людини, зокрема, пов´язані з юридичною системою, які призначені долею за вчинки. "Башта" – це тотальна руйнація, катастрофа.

Багато жінок із сильним характером і мистецькими здібностями називають себе відьмами. Я не люблю позиціонувати себе як людина, яка щось знає та вміє. Дуже серйозно ставлюся до таких речей.

Якщо чоловік не звертає на тебе уваги – це не твій чоловік. Ніякої магії тут не потрібно.

Коли чоловік хоче мати поряд себе богиню, то й сам повинен стати богом. У творчості, професії, повсякденному житті. А якщо стає дияволом – то поруч народжується чортиця.

Любов має золотистий колір, як розсіяне сонячне проміння. На смак – як вода. Гірська джерельна, болотиста чи водопровідна – це вже залежить від атмосфери, яку людина для своєї любові створить.

Я – сова. Самодостатня, але соціальна істота. Веду нічний спосіб життя, однак добре почуваюся вдень. Умію себе захищати, проте не агресивна.

Моє дерево – яблуня. Швидко росте, красиво цвіте, дає яскравий, смачний плід і постійно відновлюється.

У Відні бачу канцлера країни, який, підкотивши штани, їде велосипедом до резиденції або ресторану. Повертаюся до Києва і зустрічаю кортеж – розумію, що це різні світи. У Баварії кава жахлива, їжа неїстівна. Але вразили замки в Альпах і порядок у головах німців. Ніхто не додумається припаркувати авто неправильно чи не накинути пасок безпеки в машині. Це те, що ми повинні взяти у Європи, якщо туди зібралися. Мусимо не порушувати закон навіть тоді, коли він нас не бачить.

Я жила б у Вільнюсі – прекрасному, спокійному, безпечному, комфортному для митця. Але коли треба вийти з кокона і показатися світові, ідеальне місто – Нью-Йорк. У ньому свою нішу може знайти кожен. Проте я – українка і маю тут зробити усе можливе для своєї країни.

Анна Балакир, Ельдар Сарахман