Re: цензії

"Останні роки у нього знайшли онкологію, добре, що в старих людей вона повільно розвивається, і він міг прожити ці 7-8 років. Коли захворів, не писав, видавав тільки старі старі речі, які скалічила у радянські часи цензура", - розповідає видавець і письменник Михайло Слабошпицький. Він товаришував із покійним, писав передмови до його творів, видавав їх.

"Я виріс на його книжках, він був абсолютно видатним письменником і чудовою людиною. Не вдавався до жанру інтриг, не заздрив, не бував там, де когось цькували, умів порадіти успіху ближнього. Міг носитися із чужими творами. А часом письменнику похвалити ближнього, це як кинутися на амбразуру. Такі люди прикрашають собою середовище, у якому знаходяться", -додав він.

"Коли Дімаров прочитав мою "Секс-бомбу застарілої конструкції", подзвонив і каже: "Антоне, паразите, що ви зі мною робите? Мені зробили операцію на оці, я напружувати не можу зір, а відірватися не можу. А ви не член Спілки письменників? Я дам вам рекомендацію", - згадує Дімарова сатирик Антон Щегольський.

Попрощатися прийшла із сотня людей. З поміж них творці: Любов Голота, Олесь Лупій, Володимир Базилевський, Марія Матіос, Юрій Мушкетик. Із останнім Дімаров дружив. Разом полювали, їздили на рибалку. Жили на одному сходинковому майданчику.

"Я балакав із ним місяців за півтора до смерті. Він при пам´яті, здоровому глуздові. Знаю, що останні дні він не говорив — не міг. Письменників нашого покоління все менше. Я відчуваю, що снаряди все ближче. Моїх друзів вже порахувати на пальцях однієї руки. І Толя був одним із найближчих. Сумуватиму за ним", - зазначив Юрій Михайлович.

Анатолій Дімаров народився на хуторі Гераськи Миргородського району Полтавщини. Справжнє ім´я Анатолій Андронікович Гарасюта. Коли родину розкуркулили, заради безпеки дітей батьки розлучилися. Мати вказала, що чоловік помер, змінила документи й дала дітям своє дівоче прізвище.1940 року мобілізували до армії. Двічі був поранений і контужений. Партизанив. Закінчив Літературний інститут імені Максима Горького в Москві та Львівський педагогічний інститут. 1949-го видав першу збірку оповідань "Гості з Волині". Гонорар віддав прибиральниці. У неї було двоє дітей, а чоловік загинув на фронті. Написав понад 20 романів і повістей. За роман "І будуть люди" (частина "Біль і гнів" )1982-го отримав Шевченківську премію. 15 років разом із дружиною жив на хуторі Мохнач у Чорнобаївському районі Черкащини. Тримали господарство і сіяли пшеницю. Цей хутір годував родину у 90-ті. З геологічними експедиціями побував на Карадазі, Алтаї, в Забайкаллі, на Памірі, Тянь-Шані, Уралі. Колекціюнував каміння: агати, сердоліки та інші. Про це написав книгу "Поема про камінь".

17 травня 2012 року Віктор Янукович видав указ про нагородження Анатолія Дімарова орденом Ярослава Мудрого IV ступеня. Письменник від нього відмовився. "Я не братиму нагороди з рук людей, які штовхають мою Україну в прірву", – написав у заяві. З дружиною фізиком Євдокією Несторівною у шлюбі прожив 65 років. Мають сина, онука і правнука.

Повість Анатолія Дімарова "Блакитна дитина" вивчають у 7-му класі.

Дімаров казав про себе : "Я б ніколи, мабуть, не став би педагогом, бо не люблю повчати людей. Я писав твори не для того, щоб вони втовкмачували вічні цінності, як люблять про це говорити деякі поважні метри, а щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання".

Наталія Павленко