Ніколи не розумів Кернеса. Не розумів його логіки (вірніше – просто не бачив її в його діях та заявах), не розумів "методів його менеджменту", іноді не розумів його лексики. І ось тепер теж не розумію. Що він робить, про що він говорить? Немає війни? Це не до харківського шпиталю щоденно привозять поранених бійців? Це не в Харкові підірвали військкомат? Чи він вважає підрив військкомату скоріше виявом пацифізму? А бронетанковий завод? А всі ці диверсії на залізниці? Він загалом має тепер доступ до інтернету? Чи втратив інтерес до "інстаграму"?

Він же мер міста-мільйонника, мешканці міста переймаються тим, що відбувається в країні. Це він так заспокоює? І що це за розширення списків почесних громадян? Саме цим нині треба займатись? Нагороджувати меценатів, відзначати одне одного? Що цим усім демонструється? Стійкість переконань, вірність курсу? Тоді який нині курс?

Участь у кросі з державним прапором і нагородження російського сенатора, котрий голосував фактично за окупацію частини території цієї самої держави, з прапором якої ти бігав – це якось може співіснувати в межах однієї політичної доктрини? Чи немає жодної доктрини? Тоді що є? Свідоме ігнорування реальності? Чи навпаки – чудове її розуміння, яке, втім, зовсім не зобов´язує його говорити правду?

Ну, справді – яка війна? Є гуманітарні коридори, є добра воля з іншого боку кордону, немає жодної відкритої агресії. Українці на Донбасі самі б´ють одне одного, виключно з української зброї. Так виходить? Найгірше – йому навіть поставити ці питання неможливо: він так відповідає на поставлені питання, ніби спеціально все робить для того, аби ти нічого не зрозумів. Сподіваюсь, він хоч сам розуміє та усвідомлює, що говорить і в яку гру нині грає.

Політика і в мирний час не викликає жодної симпатії, а під час війни виглядає просто бридко. Можна мати різні політичні погляди, підтримувати різні політичні сили, мати різне бачення розвитку країни, але коли щоденно гинуть твої співгромадяни (військові й цивільні), займатись своїми політичними підкилимними іграми, вирішувати якісь свої проблеми за рахунок закритих голосувань, загалом мутити воду в прикордонній зоні – потрібно бути по-справжньому самовпевненим і недалекоглядним.

Мені загалом здається, що кого події останніх місяців нічому не навчили – то це політиків. Іноді думаєш, що в них слідом за відповідальністю атрофувались будь-які інстинкти. Ні страху, ні самозбереження. Я вже не говорю про збереження інших. Таке враження, що за великим рахунком, їх в тому, що відбувається, все влаштовує. Ну, впали рейтинги. Восени піднімемо. Ну, відкрили справу. Закриємо. Ну, "віджимають" бізнес ті, кого вчора фінансував. Нічого – бізнесу багато, все не "відіжмуть". Війну можна перечекати, бізнес можна відновити, рейтинги – покращити. Головне при цьому не втрачати стратегічні зв´язки, головне – не зраджувати давнім звичкам, лишати все таким як є.

Адже війна закінчиться – зброї багато, добровольців достатньо, живої сили й техніки вистачить, а бізнес потрібно розвивати й захищати, незалежно від того, хто в цій війні переможе. І про наступні вибори треба думати, незалежно від того, будуть вони відбуватись за умов збройного конфлікту чи під мирним українським небом. Адже забудеш про надійність партійних списків, втратиш контроль над ситуацією, і все – місце головного менеджера-господарника вільним не буває, хтось обов´язково всядеться в твоє тепле крісло, і тоді вже жоден меценат не допоможе, жоден кворум не зарадить.

Це дивно, але більшість політиків, котрі свого часу цю війну розпалювали, підтримували, фінансували, котрі не робили нічого для того, аби її спинити, нині доволі комфортно почуваються. Війна триває, але їх ніби й не стосується. Ну, з війною завжди так – вона починає тебе стосуватися лише тоді, коли в твій будинок влучає снаряд. Або коли до твого офісу приходять вчорашні фронтовики й нагадують тобі результати твого голосування.