Він народився не в Україні, а в Туркменії, працював у дорослих глянцевих журналах, був рок-музикантом… Можливо, така яскрава біографія вплинула і на його творчість: Нікітінський пише зазвичай з іронією і не дуже любить мандрувати вигаданими світами. Переважно дія його творів відбувається «тут» і «тепер», герої – сучасні дітлахи (але інколи – пінгвіни чи навіть Діди Морози). Він не публічна особа, не намагається активно рекламувати свою творчість, але вже чверть століття його тексти читають і люблять діти різного віку – від малечі до підлітків.Отже, як стають дитячими письменниками, чи вони читають колег, що їм дарують на зустрічах читачі – про все це в ексклюзивному інтерв’ю для «БараБуки»!

– Навряд чи хтось у дитинстві мріє бути дитячим письменником. А ким мріяв бути ти? Й коли, власне, захотів «перекваліфікуватися» на письменника?
– У дитинстві бути письменником я не збирався. Але й міліціонером не хотів, на відміну від більшості хлопчаків тих часів. У мене все було простіше – чи актором, чи співаком. Письменництво теж принаджувало, до речі, завдяки музиці. Років у шістнадцять я почав писати пісеньки, мріяв бути рок-зіркою. Потім узявся за поезію без музики, ну, а там і до прози дійшли руки.

– Наскільки я знаю, твоя професійна кар’єра не завжди була пов’язана з дітьми. Де тобі взагалі довелося попрацювати?
– Так, тут мені є чим похвалитись. Я попрацював у Державній бібліотеці для юнацтва. Тривалий час присвятив журналістиці, навіть грамоту Спілки журналістів України принагідно отримав, хоча й не входив до неї. Був піар-директором у двох піар-агентствах, що працювали з музикантами, сам якийсь час був рок-музикантом, сценаристом магічного шоу на телебаченні, головредом глянцевого часопису. Якось так. Можливо, про деякі місця роботи призабув.

– Чимало років ти присвятив журналові «Однокласник». Які в тебе враження од видання, що воно тобі дало як дитячому письменникові?
– Так, колись я працював у відділі молодіжних проблем у журналі «Однокласник». Цьому віддав років п’ять. Це, звісно, безцінний досвід. Там працювали люди ще з радянських часів. Пам’ятаю, коли здавав перший матеріал, дуже хвилювався, що наробив купу помилок. Але випусковий редактор Іван Юрійович Аврамов сказав: «Вітаю, лише три помилки, це хороший результат». Одне слово, люди, що працювали тоді в «Однокласнику», – це «мої університети»  (сміється ).

– Коли в тебе вийшла перша книжка – і які відчуття ти пережив, тримаючи її в руках?
– Першу книжку я видав за свій рахунок. Це була розмальовка із сімома, здається, віршиками. Проілюструвала її художниця Катя Бочарова, по-дружньому. Не пам’ятаю, що саме відчував, коли взяв книжку в руки. Напевно, душевне піднесення – і подумав, що от тепер усі брами для мене відчинені. Сильно помилявся.

– Наскільки уважно ти стежиш за сучасною дитячою літературою – світовою та українською? Кого б з авторів міг порекомендувати?
– Не скажу, що просто-таки сиджу й вивчаю, що там і де з’явилося нового, але руку на пульсі намагаюся тримати. Портали на кшталт «БараБуки» чи «Папмамбука» читаю регулярно. Щодо авторів – має сенс, мабуть, рекомендувати нові імена. Приміром, у незбагненному для мене жанрі поезії для найменших можу порадити твори поетки Насті Орлової. Разом із красноярським письменником Рустамом Карапетьяном зовсім недавно ми написали спільну книжку. А ще Тарас Прохасько, книжки якого я дуже люблю, почав писати для дітей. Виходить  (усміхається) , він молодий дитячий письменник.

– У чому ти бачиш свою оригінальність, родзинку власних текстів?
– Оригінальність моїх текстів? Можливо, вони іронічніші, не знаю. Десь я нещодавно прочитав, що жартівників надто вже багато стало в дитячій літературі. А хто, мовляв, лірику писатиме? Цей розподіл смішний, адже книжка може бути або хорошою, або поганою.

– Чи є теми, які хвилюють тебе найбільше, до яких ти весь час повертаєшся?
– Я от кілька років підступаюся до казки про сільських хлоп’ят. Ніяк не підступлюся, ходжу навколо. Нині пишу історію про батьків, які тікають із міста. А там, може, й до села з лісом, який я дуже люблю, справа дійде.

– Одні кажуть, що тепер діти мало читають, інші – що загалом ситуація не така вже й погана. Якою її бачиш ти?
– Мені здається, що не діти менше читають, а батьки купують менше книжок.

– Що взагалі потрібно, щоб дитина змалечку любила читання?
– Не лінуватися, а читати дітям змалечку. Читати, читати й читати. Хороші дитячі книжки.

– Наскільки часто ти буваєш на авторських зустрічах із читачами? Чи взагалі потрібні такі зустрічі письменникові – чи краще йому працювати, не орієнтуючись на відгук іззовні?
– Мені подобається зустрічатися з дітьми, хоча певний час я дуже боявся таких здибанок. Перша відбулася у Павлівській лікарні для душевнохворих людей. Мене запросили туди на День захисту дітей. Пам’ятаю, дуже хвилювався, але хлопці й дівчата прийняли мене добре, а одна леді навіть подарувала свою столову ложку. А на останній зустрічі зі школярами у міській дитячій бібліотеці діти ставили мені абсолютно несподівані запитання, скажімо: чи боюсь я павуків та змій, чи їв колись жаб і які вони на смак?
Що ж до орієнтирів, не знаю, як це відбувається в інших письменників, але я не орієнтуюся на реакцію читачів, не прораховую заздалегідь, чи буде їм цікава та чи інша тема. Пишу так, щоб цікаво було самому.

– Розкажи про свої нові книжки: що нещодавно вийшло, над чим тепер працюєш?

– Ну, от зовсім недавно вийшла книжка «Таємниця фальшивої монети». Це вже третя історія про дівчинку Юлю – юного детектива. У серпні у видавництві «Росмен» виходить казка «Будинок двірників», за яку я отримав диплом фіналіста конкурсу «Нова дитяча книжка» іКорнейчуковську премію. Трохи згодом цю казку надрукують у видавництві «Час майстрів» російською та українською мовами. І в цьому ж видавництві готується перевидання трьох моїх книжок: «Життя та зазвичайні пригоди Тамарочки Павлівни», «Дівчатка, що закохані в мене» та «Про Юлю і Юру». Тепер вони вийдуть під однією обкладинкою. Нещодавно, як я вже казав, із дитячим письменником Рустамом Карапетьяном ми закінчили книжку «Листоказки». Нині пишу цикл коротких оповідань про персонажа на ймення Коля-Боля.

– Так, і про що ж ці загадкові «Листоказки»?
– Це така собі епістолярна повість, де два дитячі письменники листуються фантастичними казковими історіями. Ну, щось на кшталт мисливських байок: «А от у мене був випадок…» – і ну забріхуватися. От ми з Рустамом такими історіями й обмінялися. Обидва, взагалі-то, молодці.

– На прощання – що побажаєш читачам «БараБуки»?
– Узагалі-то я все запитував себе: чому в нас досі не з’явився спеціалізований портал, присвячений дитячій літературі? Ну, ясно, дорослим авторам і критикам наче й не до того, вони вирішують важливіші питання, забуваючи, що коли дитина не привчиться читати дитячу літературу, до дорослої їй потім узагалі буде байдуже (здається, я все скинув у купу…)
Одне слово, я дуже радий, що в українській Інтернет-мережі з’явився такий портал, як «БараБука». І, до речі, оскільки я не великий тусовщик, то з колегами майже не знайомий, і з їхньою творчістю теж. Тому давайте більше рецензій, більше інтерв’ю, більше популяризації. Ваша ініціатива – дуже гідна й важлива справа. Так тримати!

Розпитував Володимир Пузій