Коли щороку з’являються новинки київського, львівського, одеського чи харківського краєзнавства — це вже давно сприймається за норму. А от коли два роки поспіль виходять подарункові альбоми Кривого Рогу — це вже подія. Подія має ім’я: Ігор Рукавіцин, колекціонер-дослідник місцевої минувшини. Спочатку видав книжку «Кривой Рогъ в конце XIX — начале XX века» (К.: Р.К. Мастер-принт, 2013), а оце — «Привет из Кривого Рога» (К.: Арт-Технологія).

Книжки різняться форматом і дизайном; перша обмежується документальним ілюструванням дореволюційної історії Кривого Рогу (що підкреслено старою орфографією назви), друга подає малярські реконструкції архітектури і побуту та містить блок фототекстової інформації про сучасне місто (до речі, кілька світлин мають високу мистецьку вартість, але розміщені тут без зазначення авторства, що дивно, з огляду на авторство І.Рукавіцина іншої книжки — про історію нотаріату. Обидва видання виразно адресовані криворіжцям як для зацікавленого читання-розглядання, так і для презентування друзям з інших місць. Й на цьому можна було би ставити крапку, якби не частина інформації, що виходить далеко за межі локального споживання.

Таке-от, наприклад, твердження: «Можно смело предположить, что скифское железо добывалось на месте современного Кривого Рога». Археологи знайшли сліди древньої розробки на одному з рудників — а це вже факт, як не крути, світового цивілізаційного реєстру.

Археологія взагалі зіграла вирішальну ролю в історії цього колись непримітного козацького зимівника на старому чумацькому шляху. Ще один колекціонер-дослідник — Олександр Поль — 1866 року під час історичних розкопок наштовхнувся на великі поклади заліза. Сигналізував до Петербурґа, але чиновники висміяли його, яко неука-маніяка. Написав книжку «Южно-русские месторождения» (1873), розіслав її підприємцям, банкірам, чиновникам. Ніхто не звертав уваги. Тоді купив ділянку і почав власним коштом розробляти надра; на шахті з’явилися європейські спеціалісти — в тому числі і Джон Юз, чиїм іменем пізніше нарекли місто, яке нині зветься Донецьк.

Аж тоді, через п’ятнадцять років після відкриття О. Поля, уряд Російської імперії звернув увагу на ажіотаж у європейських ділових колах довкруг Кривого Рогу. З Катеринослава проклали залізницю, густо запахло «швидкими» грошима, у межиріччя Саксагані й Інгульця ринули шукачі пригод та просто аферисти — на Криворіжжі розпочався справжній Клондайк. Аби тоді тут з’явився свій Джек Лондон — про «залізну лихоманку», знав би, напевне весь світ.

Жорсткі тодішні звичаї на цих теренах можна уявити навіть зі статистики першого перепису населення 1897 року, проаналізованого в іншій дніпропетровській книжці: Валентина Лазебник, «Неизвестная Катеринославщина» (Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2012). Виявляється, тодішня Катеринославська губернія була єдиною в європейській частині імперії, де чоловічого населення було більше, ніж жіночого; ясна річ — кар’єри, шахти, заводи. Тоді, між іншим, до Катеринославщини адміністративно належали усі ті міста й містечка, з яких нині починається стрічка новин: Донецьк (колись Юзівка), Дебальцеве, Горлівка, Маріуполь, Лисичанськ, Луганськ. Більш за те: до складу Катеринославської губернії входив і Ростовський уїзд. А от Кривий Ріг став «дніпропетровським» лише 1932-го — доти належав Херсонській губернії, керівникам якої роками вдавалося утримувати його під своєю податковою опікою.

Тим часом Бахмут (нині Артемівськ) належав до Катеринославської губернії — місто досі носить ім’я більшовицького терориста Артема (Ф.Сєргєєва). Згадалося це тому, що у книжках І. Рукавіцина не знайшов нічого про горезвісну «Донецько-Криворізьку республіку», пряму попередницю бандитських утворень «ДНР» та «ЛНР». Утім, інші книжки подають такої інформації доста. Наприклад, в енциклопедичному словнику «Деятели СССР и революционного движения России» (Москва: Советская энциклопедия, 1989) описано, як Артем створював «республіку» на Криворіжжі: «Достал из Тулы оружие и вооружил им красногвардейские отряды». А в самому «уряді ДКР», як свідчить інше джерело, не було «жодного представника від шахтарів» (Гіроакі Куромія. Свобода і терор у Донбасі. — К.: Основи, 2002). «Уряд» цей, як показує історик С.Кульчицький, являв собою «партійно-територіальне об’єднання більшовиків» і напряму підпорядковувався ЦК російської компартії. «У цьому регіоні більшовики не сприймали самого поняття «Україна», — зазначає далі дослідник. Місцеве населення — українці — відповідало ворожою «взаємністю», через що навіть професійний революціонер І.Лапідус змушений був писати Лєніну: «Советская власть на кулацко-казачьих окраинах ничто иное, как военная оккупация». Та й сам Артем (дарма, що терорист, але ж не дурень — один час керував у маріонетковій Раді народних комісарів УРСР пропагандою) мусив і собі з огляду на заведені москалями 1920 року порядки писати до того самого головного адресата: «Раскацапывание города — очень полезно» (усі цитати з кн.: Станіслав Кульчицький. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. — К.: Темпора, 2013).

Звичайно, цей «артемівсько-криворізький» сюжет — не закид книжкам І.Рукавіцина (до речі, він репродукує одну фотографію, що мимохідь свідчить про чужинність російсько-більшовицьких окупантів на Криворіжжі: учні місцевого комерційного училища грають виставу за віршем Лєрмонтова «Бородіно» й усі актори — і хлопці, й дівчата — у вишиванках). Просто цей принагідний відступ промовисто демонструє спадкоємність нинішнього кремлівського неотероризму.

Натомість, у криворізьких альбомах знаходимо чимало інших призабутих історичних одкровень. Скажімо, перший залізничний міст через Інгулець, що і дотепер є інженерно-архітектурною окрасою Кривого Рогу, споруджено за проектом професора Микола Белелюбського — учителя пізніше славетного мостобудівника Євгена Патона. А з нарису про Сергія Колачевського, найбільшого промисловця дореволюційного Кривого Рогу, дізнаємося, що по смерті той заповів на доброчинність 30 мільйонів рублів — удвічі більше, ніж колись лишив на нині головну світову премію Альфред Нобель. І як вони в тій імперії розчинилися?

Зрештою, Кривий Ріг не належить до туристичних центрів України. У путівнику С. Удовика «Восточная Украина» (К.: Ваклер, 2007) головною принадою для відвідувачів міста названо кар’єр Південного гірничо-збагачувального комбінату. Шокуюче фото цієї мегалітичної рукотворної споруди, кратером якої прокладено 420 кілометрів залізничних колій, міститься і в останньому альбомі І.Рукавіцина. Є тут і світлина справжнісінького місцевого метро — підземної станції швидкісного трамваю. Є, ясна річ, про «Криворіжсталь»; і навіть про найновіший місцевий бренд — акторів театру «95 квартал». Словом, 600-тисячне місто очима колекціонера.

Костянтин Родик