– Зараз на Донбасі, хай крихке, але все ж таки перемир’я. Хтось каже, що ситуація патова і не вирішена до кінця. З іншого боку, кажуть, що поганий мир є кращим від гарної війни. Як Ви думаєте, це перемир’я утримається?

– Я не бачу перемир’я насправді. Яке перемир’я, коли я вчора слідкував цілий день за тим, як бойовики обстрілювали місто Щастя. Внаслідок чого настали якісь проблеми на Щастинській ТЕС, в результаті кілька районів опинилися без світла. В мене батьки в Старобільську. Вчора я зміг їм додзвонитися, а чи зможу додзвонитися завтра з таким перемир’ям, я не впевнений. Тому мені здається, це перемир’я просто слово, яке звучить, а за ним стоїть продовження бойових дій. Постійне порушення будь-яких домовленостей з боку бойовиків.

– Найгірше на Донбасі вже позаду?

Професійних військових із сусідньої країни стає все більше. Хто сьогодні проти нас там воює, важко навіть сказати

​​– Я боюся прогнозувати щось в цій ситуації. Там зараз дуже погано. І ситуація стає чим далі, тим гіршою. Наскільки можна стежити за розвитком подій, стає все гірше, гірше й гірше. От Ви згадали, що дехто називає ситуацію патовою, я теж схильний це якось так характеризувати. Тому що я просто не бачу якихось механізмів вирішення цієї ситуації. Тут дуже цікава річ: від самого початку конфлікту на Донбасі ще з березня місяця, фактично була відсутня друга сторона цього конфлікту. Є ніби Україна, українська влада, українське суспільство, хто представляє інший бік цього конфлікту, незрозуміло. Є якісь люди, які з’являються і які зникають. Вони не зрозуміло громадяни якої країни. Не зрозуміло, які у них гасла, які в них вимоги. Мешканців, громадян сусідньої країни там стає все більше, професійних військових із сусідньої країни стає все більше. Хто сьогодні проти нас там воює, важко навіть сказати.

Від початку всього цього була закладена неможливість вести якісь нормальні перемовини. Сьогодні про це забувають, слід загадати, що від початку Київ пропонував якісь поступки, Київ пропонував варіанти домовленостей, на це ніхто не зважав. Таке враження, що та сторона просто не зацікавлена у вирішенні ситуації. Їм просто не йдеться про виконання якихось їхніх вимог. Я в принципі не певен, що у них є якісь вимоги.

– Раніше в українських інтелектуальних колах подекуди лунали гасла: давайте відмовимося від Донбасу, відокремимось від нього, давайте віддамо його Росії, чи хай іде кудись... Але все ж таки цей конфлікт показав, що українці б’ються за Донбас, українці воюють за Донбас... За чуже, за не своє так заповзято не воюють. Як Ви думаєте, цей конфлікт остаточно довів, що Донбас – це Україна?

– Безперечно, Донбас – це Україна! І конфлікту не потрібно було, і  доводити нічого було не потрібно. Варто було подивитися на Євромайдани, які відбувалися в містах взимку минулого року. В Донецьку, в Луганську, моєму Старобільську, в інших менших містах. Варто було подивитися на цих людей, які ще в квітні, в травні виходили на проукраїнські мітинги в тому ж таки Луганську і Донецьку. І щоби це питання в принципі не піднімати. Безперечно, це Україна і безперечно це частина нашої країни. І сьогодні тисячі наших хлопців, як зі Східної, так і з Західної України змушені там воювати, і гинуть за цю територію, за те, щоб Україна далі лишалася в своїх межах.

– Донбас зараз поранений, виснажений, вимучений… Ви вірите, що він, рідний Вам Донбас, колись відродиться?

– Безперечно, так! Ясна річ, що він відродиться, ясна річ, що війна рано чи пізно закінчиться. Інша річ, яку за все це буде заплачено ціну, якими ми вийдемо з цієї війни, і як нам далі всім разом жити. Як нам далі всім шукати якісь варіанти порозуміння, діалогу, примирення. В якому форматі ми будемо існувати. Що з цього всього вийде, поки що важко сказати.

– За останній рік, коли час для України ніби пришвидшився, як змінилася Україна й українці як нація, як народ?

Люди стали більш згуртовані. Багато хто з українців чи не вперше відчули себе громадянами своєї країни

​​– Важко ще робити якісь висновки, бо ситуація ще не завершилась. Ситуація й досі відкрита і поки що змінюється. Я з Вами цілком згоден, що час прискорився і час наситився. Таке враження, що ми опинилися всередині якогось потужного потоку, який нас несе, і якому ми намагаємось з останніх сил опиратися. Але мені здається, що люди стали більш згуртовані. Багато хто з українців чи не вперше відчули себе громадянами своєї країни. Справді громадянами, а не просто людьми з пропискою в одному з міст, а саме справжніми громадянами, від яких щось теж залежить. Змінилося загалом ставлення до багатьох речей. Оцей стан постійної напруги, стан тривоги не може не позначатися. Я думаю, що у нас у всіх попереду ще доволі непрості в психологічному і моральному плані часи. І з цим якось треба жити, якось з цього виходити і давати собі раду. Бо ситуація така, яка є, й іншої наразі немає.

– Колись письменник Микола Хвильовий кинув два гасла: «Геть від Москви!» і «Дайош Європу!». Чи за останній рік ці гасла реалізувалися?

Розрив з Росією і з’ясування стосунків з нею відбувається занадто криваво

​​– Реалізувалися. І «Дайош Європу!» після підписання Угоди про асоціацію з ЄС стало реальним. І гасло «Геть від Москви!» також реалізувалося тільки, на жаль, в не дуже хороший спосіб, але теж реалізовується. Під «нехорошим способом» я маю на увазі воєнні дії, бо розрив з Росією і з’ясування стосунків з нею відбувається занадто криваво. Я не думаю, що хтось рік тому справді бажав крові чи війни з Росією.

– Ви народилися на Донбасі – такому межовому регіоні, Ви живете в Харкові, яке є теж дуже межовим містом… Часом чути такі оцінки, що кордон України та Росії поступово стає цивілізаційною межею між Європою та Євразією…

– Ви знаєте, я далекий від цих пафосних порівнянь, що от Україна – це Європа, а далі на Схід починається Дике поле, Орда і монгольщина… Насправді, ну, чим різняться мешканці Харківської області від мешканців Білгородської області? І там, і там живуть звичайні нормальні люди, які хочуть миру, достатку і спокою. Це страшенна трагедія, що ми зіштовхнулися і змушені йти один на одного зі зброєю, що з нас роблять ворогів… Я далекий від гасел реваншизму, ненависті і ксенофобії, бо в цій ситуації дуже важливо зберігати якийсь холодний розум, гаряче серце і людяність. І також розуміти, що історія не закінчується, а розвивається далі. і життя не завершується і треба всю свою силу і енергію скеровувати в якесь конструктивне річище.

– Ви, як людина, як письменник, і як громадянин є оптимістом зараз, чи все ж таки ще багато песимізму?

Впадати в апатію, розпач та істерику не потрібно, бо від цього ж нікому жодної користі не буде. Потрібно робити свою справу

​​– Я реаліст. Я далекий від впадання в ейфорію, але впадати в апатію, розпач та істерику теж не потрібно, бо від цього ж нікому жодної користі не буде. Потрібно робити свою справу.

Ростислав Хотин