Дмитро – десантник. Наколотий на руці парашут, сині літери ВДВ. Дивиться недовірливо, говорить дещо нервово. Розповідає, що з рідними спілкується через скайп. Зізнається, що його це напружує. Місцеві волонтери кажуть, що він і їм довгий час не довіряв, лише згодом став більш відкритим.

Саша, очевидно, з гвардії. Говорить, що стояли на Луганщині. Поруч зі Старобільськом. Саша усміхнений, постійно жартує, розпитує, цікавиться. Сам із Чернівецької області, хоча в Чернівцях, сміється, був лише на Калинівському ринку.

Обоє носять хрестики, обом немає й тридцяти. Не добровольці. Тут, у госпіталі бундесверу, гості в них бувають часто – приходять місцеві українці, був консул. В палаті багато фруктів, всі намагаються принести щось смачне. Вони тут уже кілька тижнів. Спочатку їх було четверо. Позавчора один помер. Дмитро й Саша йдуть на поправку. Найбільша проблема з палінням. В палаті палити, ясна річ, не можна. Щодня волонтери викочують їхні ліжка на вулицю, де вони палять. Раз на добу. До наступних відвідин.

Дмитро хотів палити в приміщенні, думав як перехитрити протипожежну систему. Його попросили цього не робити. Він поки що погоджується. Загалом налаштовані доволі оптимістично, говорять про дівчат і рідних, про бої та поранення не розповідають, то й ми не питаємо. Лікарі бояться зараження, тому всі відвідувачі мають одягати стерильний одяг.

За вікнами їхньої палати мідно світиться осінній ліс. Дуже красивий краєвид – пагорби, зелень, приглушені вересневі барви. Втім, вони цього не бачать – Саша поки що взагалі не підіймається з ліжка, Дмитро лише почав вставати. Вже коли виходимо, дякують за відвідини, на наше "Слава Україні" відповідають "Героям слава". В березні, у варшавському військовому госпіталі, пам´ятаю, поранені майданівці доволі обережно відгукувались на це гасло – боялися провокацій. Щось за цей час змінилося, безперечно. Ось лише питання ціни викликає багато питань.

Саша згадує про східняків, із якими доводилось перетинатися. Говорить, що на Луганщині до них ставилися добре. "Особливо жінки", - сміється. "Ну, ще б, - дивуюсь я. – А як би вони до вас ще ставилися?". Дивна країна, думаю, де солдати не завжди розраховують на лояльне ставлення до себе з боку мирного населення. А мирне населення, своєю чергою, радісно зустрічає диверсантів і найманців. Дивна й печальна. Яке майбутнє чекає на таку країну? Які в неї шанси вціліти, лишитися на мапі? Чим жила ця країна останні двадцять років? Чим вона переймалася й чого хотіла, якщо так легко дозволила втягнути себе в цей безпросвітний жах? Чого прагнули ці люди, які так просто й безболісно погодилися відмовитися від своєї країни? Що загалом можна сказати про країну з такими різними гаслами, паролями та інтересами?

Розмовляючи з ними, я згадав розповідь свого старого, який місяць тому десь під домом наштовхнувся на блокпост Нацгвардії. Гвардієць оглянув його старе авто, подивився документи, на завершення кинув "Слава Україні". Старий розгубився, не знайшовся з відповіддю. Гвардієць цю розгубленість зауважив, потрактувавши її по-своєму. "Слава Україні", - повторив із притиском. Старий мій відверто злякався. Гвардієць міцніше взявся за зброю. Старий злякався ще сильніше. Ну, але розійшлися, чого там. Всі ж свої, з одними й тими паспортами, з одними й тими проблемами, з однією й тією країною, історія якої їх нічому не навчила.

"Все буде добре", – весело кидає нам у спину Саша, а Дмитро з-під брів киває, ніби підтверджуючи – так-так, усе буде добре. "Буде, - погоджуємось ми, - обов´язково буде". За годину мала початися панахида за їхнім загиблим товаришем.