Мріялась чудесно Вики-Вики

країна тротуарних поетів.

(Ґео Шкурупій)

Протягом всього часу український авангард був подібний на Сплячу красуню, котра чекала пробудження. І хоча сьогодні всі шляхи до його вивчення є відкритими  – великі та ґрунтовні роботи можна перелічити на пальцях однієї руки. Звісно, сьогодні ми маємо студії Олега Ільницького, Анни Білої, Ростислава Мельникова, але український авангард досі лишається непрочитаним, адже чого варті дослідження без ґрунтовного корпусу текстів?

Письменницьке подружжя Олег Коцарев та Юлія Стахівська упорядкували дуже правильну і потрібну книгу, адже керувались нагальною потребою звести найбільш знакові авангардні поетичні тексти під однією обкладинкою. Принагідно вказати традиційну тяглість від антологій «Поети Празької школи» Миколи Ільницького та «Український футуризм: вибрані сторінки» Миколи Сулими. Але ці зібрання більш точкові і зосереджені на окремих явищах, не даючи епохальної  оглядовості, яка є саме в «Українській авангардній поезії».

Та не заради кількості єдиної (антологія вміщує більше 40-ка імен авторів) варто взяти до рук антологію, а й ради якості і відкриття нових тем для обговорення. Зокрема є акцент на гендерному аспекті в українському авангарді, що потребує вивчення, адже серед переліку авторів бачимо лише одну поетку – Раїсу Троянкер. Важливо також, що читач отримує можливість інакше поглянути на канонічних персонажів. Тут Бажан не Микола Микола, а Нік, Павло Тичина не сонячно-кларнетний, але антистрофічний, а такий різний Богдан-Ігор Антонич саме тут підкреслено експресіоністичний та сюрреалістичний. Окрім того, читач має змогу познайомитись з новими та маловідомими поетами, позаяк український авангард не закінчується ортодоксальними Михайлем Семенком, Гео Шкурупієм чи Валер’яном Поліщуком.

«Українська авангардна поезія» нагадує археологічний артефакт, відновлений із фрагментів та окремих уламків. Про багатьох авторів лишилось вкрай мало біографічних відомостей, і від того їх життєписи нагадують реконструйовані містифікації, що відповідає авангардному настрою. Часто життєписи поетів ймовірні і засновані на окремих фактах і спогадах (Євген Бунда, Юрій Палійчук). А замість фото ми подекуди стикаємось із порожньою сторінкою (Гро Вакар, Володимир Гаврилюк). Але і портретність, і біографічність ми можемо відчитати безпосередньо у віршах, які вимальовують не лише обличчя конкретного поета, а й цілу епоху.

І про більш практичні речі. Антологія може стати трампліном для майбутніх дослідників цього явища. Вона надихає до діалогу і до пошуку, адже потребують заповнення біографічні лакуни. Поза цим напрошується питання авангардної прози, яка потребує прочитання не менше, адже є цікаві речі написані Ґео Шкурупієм, Леонідом Скрипником, Андрієм Чужим та іншими. І хто знає, можлива, саме ця поетична антологія зарядить інспірацією майбутніх упорядників, але вже прозового зібрання.

«Авангарду бути!» – головний меседж антології. І її цінність не лише в ствердженні явища як такого, а й насамперед розвіювання міфів. Принагідно згадані такі титанічні постаті як Микола Хвильовий та Микола Зеров, у яких авангард був не в фаворі. І саме їх критичні зауваження послабили інтерес сучасників до цього явища, що великою мірою прирекло авангард на забуття. Разом Із тим вводиться нове бачення українського авангарду, який розвився не лише у футуризмі. Олег Коцарев та Юлія Стахівська зазначають, що є витки дадаїзму, конструктивізму, сюрреалізму, кубізму тощо. Упорядники наголошують також на тому, що футуризм зачався не так Михайлем Семенком, як російськомовним его-футуристом Василіском Гнідовим і його  «Першою его-футурнею / на українській мові» .

Антологія чітко промальовує образ українського авангарду, який милується стрункими хмарочосами, вслухається в музику шумів і перебирає струни електричних дротів. Він епатажний, він намагається подражнити і зачепити читача, він вплутує в мовну гру, він споглядає за людиною за допомогою (само)іронічної призми. В ньому мало від агресії, ідеології, а більше від дитинності і ліричності:

Та в ліхтарях завод ображений заснув,

Що його шепоту не чути зовсім,

Хоч видко – пара йде в обійми з ліхтарем,

Як сива осінь.

(Валер’ян Поліщук)

Ця книга надзвичайно синестезійна, динамічна і фактурна. Цікаво, що Коцарев вбачає в ній м’які обриси зеленого кола біля червоного трикутника, а для Юлії Стахівської – це червоний зиґзаґ, який змінює свою орнаментальність від гострих кутів до прямої лінії. Разом з тим цю антологію набагато приємніше читати в музичному (Борис Лятошинський) чи візуальному (кінострічки Дзиґи Вертова, Олександра Довженка, Михайла Кауфмана, Євгена Деслау) супроводі.

Валер’ян Поліщук, Володимир Ґадзінський, Майк Йогансен, Михайло Лебединець, Андрій Чужий, Раїса Троянкер, Михайль Семенко, Юліан Шпол, Ґео Коляда та інші не просто граються з формою, шукаючи нових засобів вираження. Це люди-рупори свого часу, своєї епохи, які варті того, щоби їх почули. І антологія «Українська авангардна поезія» дає їм великий шанс це здійснити.

Цікава деталь

Авангард вийшов під двома обкладинками, бо у «Смолоскипі» не змогли визначитись, яка більше подобається. Видавництво голосувало за одну, а упорядники – за іншу. У результаті вирішили, якщо ідеться про авангард, то можна собі дозволити таку приємність.

.

Тетяна Калитенко