Популярний історик Віктор Суворов, колишній радянський розвідник, що втік свого часу на Захід, цьогоріч випустив нову книжку під назвою «Облом» — і ось вона вже з’явилася друком в українському перекладі у видавництві «Зелений пес». Представлення відбулося на Форумі видавців у Львові.

Суть усіх книжок Віктора Суворова — розвінчання радянських історичних міфів, пов’язаних із Другою світовою війною та іншими історичними подіями ХХ століття. Не став винятком і «Облом». У «прицілі» його деміфологізаторського пафосу — героїчна постать маршала Георгія Жукова. А точніше, маловідомі сьогодні події кінця 1950-х років, коли Жуков, на переконання Суворова, впритул наблизився до реалізації свого давнього бажання стати диктатором Радянського Союзу.

Як видно з назви книжки, задум так і не втілився. Георгій Жуков, розповідає автор, спочатку порятував Микиту Хрущова від змови так званої антипартійної групи, власне кажучи, старої гвардії, що була на керівних посадах після смерті Сталіна. Молотов, Маленков, Каганович «і присталий до них Шепілов» мали більшість на президіумі ЦК КПРС і збиралися відправити Хрущова у відставку, який ще ні про що не знав.

Непосидючого вождя врятувала Катерина Фурцева, вона передала інформацію про останні події Жукову, і той з’явився на засідання, пригрозив застосуванням вірних йому військ, а також організував термінове доправлення до Москви противників відставки Хрущова. Отож Хрущов лишився на своєму місці, «змовників» затаврували й поступово відправили на пенсію, але загальна розстановка сил різко змінилася на користь Жукова. Як розповідає Віктор Суворов, маршал опинився в передчутті близької перемоги в боротьбі за владу, адже Хрущов тепер був від нього залежним. При цьому Жуков відверто розслабився та втратив пильність — ігнорував повноваження Комуністичної партії у керівництві армії, таємно створював військові центри спеціального призначення, практично не ховався з тим, що вважає себе новим лідером і вкрай виклично, по-хамському поводився з усіма навколо. Одне слово, розперезався, ще не діставши відповідних повноважень.

Таку легковажність маршала сповна використав начебто «дурний» і «недалекий» Хрущов. Та про це вже краще прочитати безпосередньо в «Обломі». Кульмінація боротьби за владу двох постсталінських гігантів виписана в Суворова з яскравими деталями як зі сфери психології, так і з побуту та «матчастини», з неодмінним почуттям гумору (але й не без «дофантазовування» окремих діалогів і сцен, про що Суворов чесно попереджає читачів).

Потрібно зауважити, що Жуков належить до постійних героїв, а точніше антигероїв книжок Віктора Суворова. Він регулярно підважує культ «маршала Перемоги», культ, що успішно пережив перебудову й падіння СРСР і непогано почувався принаймні до останнього часу навіть у незалежній Україні (попри, скажімо, дані про більш, ніж прохолодне ставлення Жукова до українців і нібито підпис під наказом про депортацію нашого народу, що його не став підписувати Сталін). В «Обломі» Суворов, зокрема, стверджує, що Жуков був би набагато гіршим, кривавішим диктатором, ніж Хрущов або Брежнєв.

Як і завжди, книжка Віктора Суворова доволі категорична, подекуди суперечлива, що лише посилює інтерес і провокує якнайширшого читача до власних роздумів і суджень на задану тему. Та є в «Обломі» й окремий момент, наче навмисно написаний саме для українських читачів. Ідеться про події 1956 року в Угорщині. Начебто давно відома історія антитоталітарного повстання й операції «Вихор» у викладі Суворова постає в дуже специфічному ракурсі. Наприклад, обставини введення радянських військ начебто на прохання самих угорців, що «боролися з контрреволюцією». Або перемир’я, під час якого угорці зробили коридори безпеки для виведення радянської армії, а насправді через них, навпаки, ввійшли додаткові радянські частини. Чи довірливість угорської влади, що її представники наївно приходили на різноманітні переговори, де їх регулярно заарештовували. Правду кажучи, українцям, «збагаченим» досвідом 2014 року, під час читання про угорську трагедію 1956-го, знадобиться чимало брому. А з огляду на час написання книжки, не здивуюся, якщо Віктор Суворов передбачав цей аспект і навмисне розставив відповідні акценти та, зрештою, взагалі звернув увагу на цю історію, далеко не головну в процесі боротьби за владу маршала Жукова. У кожному разі нам на цей епізод звернути увагу варто, і то в якнайретельніший спосіб.

Принагідно варто згадати, що у «Зеленому псі» вийшов переклад іще однієї книжки Віктора Суворова — «Останньої республіки». Оригінал її з’явився ще 1995 року, а перевиданий зі змінами був 2012-го. Тобто це не зовсім новинка, проте її актуальність у нинішніх українських обставинах принаймні не менша. Адже в ній Суворов обґрунтовує одну з чільних своїх ідей — намір СРСР 1941 року першим напасти на Гітлера, а ширше — бажання підкорити весь континент, а то й більше, аж до «останньої республіки», щоб «убезпечити» підконтрольне населення від абсолютно зайвої, на думку комуністів, можливості порівнювати принади життя під радянською владою з життям за гнилих капіталістів. Задум у цілому не вдався, проте більшовики отримали чимало тактичних перемог, розв’язали чимало загарбницьких війн із до болю знайомим сценарієм: прохання про допомогу «трудящим», створенням начебто місцевої армії (прототипи «зелених чоловічків» та «ополчень») та уряду, складеного переважно з радянських громадян тощо...

Книжки Віктора Суворова, хоч як ставитися до тих чи інших тез цього автора, сьогодні особливо чітко нагадують: історія завжди поряд з тобою, і легковажити нею — справжнє безумство.

Олег Коцарев