Re: цензії

12.06.2026|Дана Пінчевська, мистецтвознавець
Путівник мистецькими жанрами: «Живопис...» Катерини Липи
10.06.2026|Ігор Зіньчук
Як знайти шлях до успіху компанії?
05.06.2026|Ганна Клименко-Синьоок
Перетин - Перехід - Присутність: Містичні лабіринти прозопису Алли Рогашко
04.06.2026|Тетяна Качак, докторка філологічних наук, професорка Карпатського національного університету імені Василя Стефаника
«Українська ластівка» в культурно-історичному вимірі та міждисциплінарній інтерпретації Лідії Ковалець
31.05.2026|Надія Позняк
Вивільнення пам´яті
31.05.2026|Ігор Чорний
Коли жінці нудно
«Війна у лісовій пісні»
30.05.2026|Ігор Зіньчук
Нова книга поезій Ліни Костенко «Вітер з Марса» – застереження для людства
29.05.2026|Василь Кузан
Безгрішні тексти
Анімізм як форма поезії, або Дещо про практичні дослідження магії

Літературний дайджест

06.11.2014|12:25|ТСН.ua

Сергій Жадан. Недонецькі донецькі

Виявляється, наша гідність розповсюджується лише на тих, хто перебуває в більшості.

Така дивна річ – брав участь у проекті "Жива бібліотека", який робила донецька "Ізоляція". Ідея в тому, щоби показати киянам дещо інший Донбас, привернути до нього увагу мешканців столиці. Мовляв, нам усім і надалі бракує взаємоповаги та взаєморозуміння, мовляв, ми й далі, говорячи одне про одного, керуємося стереотипами та кліше, не надто вдаючись у деталі того, що відбувається.

Добре було б, звісно, почати робити все це років десять тому, ну але краще пізно, ніж ніколи. І ось, власне, така дивна річ – на початку зустрічі модераторка запитала публіку, чи є серед присутніх кияни. Виявилось – жодного. Всі з Донбасу. Ну й кілька харків´ян. Виявилось, у мешканців столиці особливого інтересу до іншого Донбасу немає. Інші інтереси, інші пріоритети. Зрештою, чому б і ні – у всякого своя доля. Ось доля донецьких – не сепаратистів, не терористів, не "ватників", не українофобів – нині збиратися в різних містах і говорити про свій Донбас, який вони залишили і до якого мріють повернутися. Зрештою, їхні проблеми, вірно?

Чому ми маємо цим перейматись? Нас більше хвилюють наші принципи та переконання, у нас у всіх свої проблеми та бачення їхнього вирішення. Ми можемо хіба що нервово реагувати на кожне інформаційне повідомлення про "знахабнілих біженців", що не надто гречно дякують за можливість жити в наших мирних містах, можемо вирішувати, сидячи в барах чи клубах, що нам робити з територіями, що не надто відповідають нашим уявленням про те, якими мають бути правдиві українські території – себто, просто відгородити їх муром чи все таки випалити напалмом.

Ми можемо обурюватись результатами голосування на Донбасі й тішитись, що не весь Донбас має нині можливість голосувати. Одним словом – у нас є стільки всього сказати мешканцям Донбасу, незалежно від того, кого вони підтримували взимку, чим вони займалися навесні, і яким чином вони опинилися на наших територіях влітку та восени. У нас стільки патріотизму та демократичних настанов – з усіма зможемо поділитись. Революція гідності, чьо там.

Їх справді сьогодні всюди зустрічаєш, цих "донецьких". Вони приходять на концерти й виставки, з ними знайомишся на вулицях, вони нагадують про себе листами й телефонними дзвінками. Вони несподівано для себе (та й не лише для себе – несподівано для нас усіх) опинилися в чужих містах, в дивних обставинах, в незрозумілому статусі. Незрозуміло, скільки їм тут лишатися, незрозуміло, куди їм повертатись, незрозуміло, як їм реагувати на всі ці заклики співгромадян, повертатись назад і воювати за свої міста, які вони "віддали сепаратистам". Виявляється, наша гідність розповсюджується лише на тих, хто перебуває в більшості.

На тих, хто опинився в меншості, вона не розповсюджується. На них розповсюджується, скоріше, наша зверхність і неуважність, наше роздратування й наші страхи. Ось вони й тримаються одне одного, ці донецькі, як сироти на святі нашої гідності. І кого цікавить, що багато хто з них теж тримав удома – там, у себе, на Донбасі – синьо-жовті прапори, виходив із ними на вулиці, потрапляв із ними під роздачу. Це деталі, а ми мислимо концепціями. Максимум можемо дозволити їм лишатися в наших містах і не повертатися додому. Оскільки – куди там повертатись? Немає куди повертатись, немає там нічого, немає з ким поговорити, немає про що.

Останнім часом кілька разів доводилось бачити, як плачуть чоловіки. Дорослі чоловіки, не схильні загалом до істерик та слабкості. Стояли, позбавлені дому, позбавлені можливості туди повернутись, позбавлені свого минулого, позбавлені свого майбутнього. Стояли, не зовсім розуміючи, як їм далі жити в цьому житті, в цій країні, поміж цих людей. Себто, поміж нас. Я говорю зовсім не про жалість. Гадаю, вони щонайменше потребують жалості. Вони сильні й розумні, і все у них буде гаразд. Я говорю про гідність. Ну, ви самі розумієте, чию.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

11.06.2026|14:37
«Діамантова змійка»: мистецтво паризьких салонів
31.05.2026|06:35
Стартував прийом заявок на Премію імені Романа Гамади 2026
31.05.2026|06:21
Українська стрічка «Паляниця» здобула престижну нагороду на американському фестивалі ETHOS Film Awards
30.05.2026|15:00
Ніна Мюррей – лауреатка премії Drahoman Prize за 2025 рік
29.05.2026|07:54
Гуцули, цимбали і гори: музикант hOsT представляє сингл-ремікс Hutsuly
29.05.2026|07:50
«Японські книги дітям України»: велика гуманітарна ініціатива «Ранку» та Shikosha
25.05.2026|17:00
Внаслідок нічної атаки на Київ пошкоджено будинки письменниць Олени Захарченко та Ірини Цілик
23.05.2026|04:17
Навколо літератури зібрано 2,5 мільйони гривень для дітей: Артур Дронь провів благодійний вечір у Львові
23.05.2026|04:11
Нова частина епічної фентезі-саги про Кия об’єднує українську, кельтську та давньогрецьку міфології у власному всесвіті
21.05.2026|13:07
В Ужгороді оголосили короткий список VIІІ Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея


Партнери