Молодий житомирський автор Лесик Панасюк творить цікаву, ретельно прописану і статичну поезію. Він належить до активних представників наймолодшого сьогодні покоління української поезії загалом та її «Житомирської школи» зокрема. Остання хоч поки й не настільки поважна, як її прозова «сестра», проте вже щонайменш із десяток років не сходить з актуальної літературної сцени, щедро і постійно приводячи талановитих земляків на поетичні фестивалі, де зазвичай багате розмаїття літературних цікавинок: антології, конкурси та премії (про що нагадують і дві передмови до збірки Панасюка — одна від Юлії Стахівської, друга від Богдана-Олега Горобчука).

Не позбавлена, принаймні на перший погляд, деякої абстрактності та необов’язковості назва «Справжнє яблуко», насправді, вельми істотна і значуща, хоч це стає очевидним, напевно, уже після прочитання останньої сторінки. Та авжеж, краще пізно, аніж ніколи. Отож, апеляція до «справжності» свідчить про віддаленість автора від суто філологічного герметизму і, натомість, пошуки матеріального вираження речей, їхньої фактури, запахів, кольорів, конкретизованих асоціацій:

Глек у білий горошок

фарба лущиться і відпадає

яблуня як глек у білий горошок (...)

Завдяки цьому всі вірші Лесика Панасюка досягають щонайменш буквальної прозорості й зрозумілості. Із другого боку, виокремлене яблуко стає ніби своєрідним експонатом, як і всі інші об’єкти творів у цій книжці. Начебто просто й іноді навіть реалістично описані, вони, проте, з усіма своїми подряпинами й контекстами, опиняються на абсолютно химерній та незвичній видноті, а відтак і дивноті теж. Стають предметами виставки, несподівано ретельного огляду. Тут уже дається взнаки й притаманна чи не всім представникам «Житомирської поетичної школи» деталізація. «Експонат» — назва одного з віршів Панасюка, вона ж є, як на мене, чудовою характеристикою цих творів та образів, із яких вони складаються та які минають повз читача повільно, як на екскурсії виставкою...

Бобри сточили нас

 і загатили річку

лежимо слухняно у воді

піднімаємо рівень води

зупиняємо течію

А скільки із нас

можна було б зробити

інструментів  тепла (...)

Цей «музей» досить загадковий, що по-своєму підкреслюється трохи наївною, інфантильною манерою письма, а то й зверненнями до майже дитячого за своєю структурою мовлення («прикладав до лампи вухо / наче до слухавки / і чув як світло говорило ило ило ло»).

Завдяки цій «інфантильності» «експонатам» вдається звільнитись від сили тяжіння, а Лесикові Панасюку — віднаходити цікаві й оригінальні образи, порівняння та асоціації. Що, зрештою, й відрізняє добре підготовлену експозицію, виставку від сухого (хай і детального, переконливого) переліку чи ряду об’єктів.

Предметні, детальні, статичні та оригінальні вірші в «Справжньому яблуку» цілком логічно оформлені як верлібри. Саме ця форма метричної композиції тут пасує найкраще, забезпечує належну кількість повітряного простору між об’єктами. І хоч вільні вірші Лесика Панасюка й не надто музичні, динамічні чи стрімкі, а радше навпаки — вони все одно емоційно наповнені, а це вже свідчення чи бодай анонс майстерності. Речі, предмети, факти промовляють часто навдивовижу проникливо:

Твої сови

сови твої

посідали на яблуневих гілках

Я ще довго тобі шелестітиму

або й так:

Позбав мене невинності

і тоді їдь у свою Латвію

ти скажеш Литву

а я скажу один хрін

мені все одно

яку країну ненавидіти

(...)

Залюби

відкохай

і тоді їдь

у свою Естонію.

Отже, якщо вам до смаку і до настрою поезія уважна, медитативна, в якомусь сенсі урівноважена, але й не занадто міцно укорінена в традиційні формулювання, легка, немовби відпружена, — книжку Лесика Панасюка «Справжнє яблуко» ви, швидше за все, прочитаєте із задоволенням.

Олег Коцарев