Re: цензії

В одному з інтерв’ю Мар’яна Прохасько зізнається, що створити спільну дитячу книжку було їхньої з Тарасом мрією майже від початку спільного життя; ба більше – вони завжди знали, що це буде історія про кротів. І вже після написання першої повісті (хотілося б говорити "казки", але Тарас Прохасько не любить цього жанрового означення, натомість визначає книжку як дитячу алегоричну повість) "Хто зробить сніг" зрозуміли, що на цьому не зупиняться, що це лише початок кротячого життя.

Гадаю, що справді хороші книжки для дітей повинні бути цікаві також і дорослим. І власне у цьому криється успіх як першої, так і другої книжок Прохаськів.

Насправді, назва цієї другої книги вводить в оману. Так, перша історія "Хто зробить сніг" дійсно відкриває героям і читачам правду: хто ж саме робить той сніг (щоправда, тут автор припускає деяку варіативність правильних відповідей). Натомість друга зовсім не про справжнє море, а всього лиш про намальоване – тобто про картину. Аби дати відповідь на запитання-назву книжки, Тарас Прохасько затіває справжню, хоча й дитячу лісову, але все-таки детективну історію. Тому читання стає динамічним і до останньої сторінки тримає у напруженому зацікавленні та очікувані розв’язки.

У цій повісті багато пригод самостійних найменших кротенят. Батьки їх залишили на певний час, залишили із ось такими настановами, котрі варто і собі запам’ятати. Як на мене, список символічний та важливий для дорослих також.

"Список обов´язкових справ:

Бережіть себеПоливайте орхідеїНе їжте забагато солодкогоХодіть у гостіЗапрошуйте гостейБавтеся!"

Під час читання час від часу натрапляєш на приказки, вжиті напрочуд влучно, іноді не тільки метафорично, а й буквально змістовні. З’являється подеколи гра словами та змістами.

У цій історії в контексті розслідування викраденої картини можна повчитися уваги до насправді важливих дрібничок, пильності до непомітних на перший погляд деталей навколо.

"Вони побачили прим’яту траву, розтоптану лисичку, пробитий лопатою листочок подорожника, слід Горностаєвої лапи на вогкій землі, кілька волосинок з його хутра на колючці ожини, кісточку від черешні, яку міг залишити хіба що Горностай, бо поблизу черешень не росло, і навіть ледь помітну нитку від його улюбленого шалика".

Також я би виділила певну естетику буденності, дрібні елементи котрої здатні прикрасити звичайний день нашого сірого "кротячого" життя. Так, ранкова кава, зелений чай з пелюстками жасмину чи просто молоко, звичайна картопляна запіканка, що перетворить обід у дружню гостину тощо – ці речі виходять поза рутинний простір і набувають певної магічності та важливості. Більше того, я би тут викроїла так званий життєдайний дзен – адже навіть незначні щоденні обов’язки та домашні порання стають усвідомленими самодостатніми ритуалами, наповнюють самі себе завдяки уважності, щирості та любові тих, хто їх виконує.

"Ще взимку Мартіна почала бігати щодня. Просто гасала Буковим лісом – і це робило її щасливою".

Справді, всілякі на перший погляд ледь проглядні крізь хащі хаосу та метушні нюанси нашого життя, непомітні рутинні справи можна перетворити на цікаві та особливі ритуали і отримувати насолоду від таких митей. Цього варто повчитися дорослим, котрих життя заганяє у колеса турбот, дратівливості та надмірного прагматизму. Бо саме дорослим потім доведеться передавати естафету своїм дітям. А навчитися і навчити інших любити життя кожної миті насправді непросто. І такі книжки як оця можуть стати добрими підручними порадниками.

І недаремно всі ці щоденні кротячі ритуали та стани виглядають переконливими, адже вони не вигадані, а взяті із реального життя самих авторів. Особливо це стосується відчуття домашнього затишку, відчуття спільного щирого соціального життя у лісовому барі (Тарас Прохасько колись працював барменом), це стосується і зеленого чаю із пелюстками жасмину, кави з молоком чи смердючого сиру тощо.

Друга книжка також продовжує і особливу традицію ілюстрацій Мар’яни Прохасько, котрі Тарас Прохасько називає "Кротячим наївом". Це улюблена техніка художниці – кольорові олівці та чорнило. І подальші книжки про кротів (принаймні третю сам автор уже публічно анонсував), у котрі вірять і котрих чекають всі віддані шанувальники двох перших, матимуть те саме стильове оформлення – легке, проте наповнене особливого шарму. Так обіцяють автори.

Читаючи розповідь про кротенят мені увесь час згадувалися фінські історії про Мумі-тролів. В моїй уяві вимальовувалися паралельні кадри між цими розповідями. Такі моменти дежавю траплялися зокрема на перехресті описів домашнього побуду, котрий крізь сторінки несе запах з кухні, описів стилю та особливостей спілкування батьків з дітьми, дорослих із малечею, описів свіжості та енергійності захопливого пригодницького духу тощо.

Насправді говорити про книжку можна набагато довше, аніж власне читати. І в цьому при-знак якості. Тому я би не говорила, що це дуже мила/затишна/цікава книжечка для дітей, як часто відгукуються про ті речі. Бо насправді Прохаськи дуже відповідально підійшли до справи, маючи на меті не лише розважити сюжетом, але з іншого боку, й не впали у крайній педагогізм та моралізм. Історію про кротів батьки будуть читати своїм малюкам, маючи широке поле для пояснень та виховання.

Рекомендую читати всім – не лише батькам чи діткам, для котрих, звісно, вона першочергово призначена. Принаймні своїм дітям я точно буду читати кротячі історії Прохаськів, і мабуть не по одному разу.

Христина Содомора