Аж так вважати два смердючі струмки річками, щоб назвати Харків Межиріччям, може лише той, хто по самі вінця переповнений іронією або надією. У "Месопотамії" Сергія Жадана цього порівну – і надії, й іронії. Одне немовби перетікає в друге. Міф творить реальність, реальність впливає на міф. І над усім цим майже модерний Жадан. Без нього нічого б не було. Чи, може, правильніше, було б, проте зіжмакано, десь там, серед вузького кола спеціалістів широкого профілю. Жадана, на щастя, читають не тільки філологи. Харківський текст почав творити ще Хвильовий. Але харизми Хвильового не вистачило на сто років. Чи здалося, чи насправді Лопань після "Месопотамії" стала повноводнішою?

В принципі, Сергій Жадан міг би легко зробити "Месопотамію" романом. Тому закиди, що, мовляв, не роман, лише оповідання з віршиками, не впорався, сердега, звучать наївно й претензійно. Чи важко було б майстру загерметизувати текст, наприклад, закінчивши останнє дев’яте оповідання розгадкою таємничого вбивства Марата, на сороковинах смерті якого герої збираються в оповіданні першому. Вийшло б як у "Кримінальному чтиві" Тарантіно – епізоди залишились би епізодами, проте рухались доцентрово, об’єднані чимось більшим, ніж, на перший погляд, випадкові зіткнення знайомих персонажів у великому і тісному місті.

Головного героя немає, але є наскрізна тема – любов і… смерть, що терпляче чекає, поки ми танцюємо під улюблені мотиви. Чесно зізнаюся, десь із середини книги цього чекала. Можливо, письменник такі читацькі сподівання відчув якимось шостим чуттям і пручнувся вбік – подалі від шаблону. Роману не вийшло, вийшло щось на межі. Експерименти з формою у харків’ян у крові. Правда, вірші наприкінці трохи дивують. Вони хороші, але мають до оповідань такий же стосунок, як і до всього Всесвіту. А непевні нитки, якими Жадан усе це зв’язує, тріщать і рвуться. Виникає враження, що автор у відчаї від того, що віршів зараз не читають, намагається дати поезії перепустку у великий світ, прикривши обгорткою термоядерної прози.

Герої Жадана не інтелектуали. Вони не інтелектуали принципово. Бо інтелектуали забагато рефлектують, усе осмислюють, намагаються підігнати під відомі теорії. Закінчується тим, що теорії стають головними і правлять бал, а життя, події, та хвиля, що несе, не питаючи, чи ти того хочеш, відвертається від теоретиків. Чи мають якусь життєву філософію боксери, студенти, проститутки, офіціантки, підприємці, рекетири, юристи, будівельники? Мають, але не записують, не висловлюють, не можуть сформулювати. Їхня філософія – в дії або в бездіяльності. Їм сняться сни, які ніхто ніколи не розшифрує.

Найблагороднішим вчинком боксера Марата за все його життя було те, що він так і не поїхав тренером на Кавказ. Через це його можна було вважати майже святим, але ніхто з присутніх на сороковинах не годен був цього висловити, лише приписували померлому фальшиві чесноти. Усі мучилися, душа небіжчика нудилась із поминальниками. Художник Лука вчинив інакше. Зібрав усіх майже тих самих, щоб сказати своє кредо, сказати себе перед смертю. І він сказав: любов важливіша за смерть.

У "Месопотамії" багато складного кохання і простої любові. Тут жінки стають чоловікам на горло і вимагають, щоб чоловіки при цьому домінували. Але ж домінувати достобіса важко, коли хтось стоїть на горлі, тому чоловіки часто не можуть упоратись, проте не облишають спроб усі дев’ять оповідань. Жінки в "Месопотамії" примхливі, загадкові, вагітні невідомо від кого. Вони часто тужать за загадковими позакадровими поганими хлопцями і плювати хотіли на солодких Ромео. Врешті-решт, усе прекрасно, як є. На інше герої і не заслуговують, на інше вони б і не погодились. Є і суто фізичний позитив: українські чоловіки ще хочуть українських жінок, а українські жінки жадають українських чоловіків, при чому в нудний традиційний спосіб. Для сучасної літератури - майже новаторство.

Ісус Жадана навкулачки б’є вантажника. І це показник. Якщо вже говорити про релігію, що готує до бою, то це до мусульман. В ісламі кожен батько по можливості повинен навчити сина плавати, битися і володіти зброєю. Звучить брутально, та чи багато з нас підставляють ліву щоку, коли б’ють по правій? Щоб перевідкрити іслам Жадана трохи не вистачило. Але він став на цей шлях. Мусульманство надто давно обростало бородатими страшилками, зворотній процес не за горами. Приємно, що у нас є хтось не надто провінційний, аби таке зрозуміти. З другого боку, якщо іслам і не перевідкриють (але рано чи пізно перевідкриють все одно), від цього мотиву в "Месопотамії" все-таки війнуло свіжим вітром на українські літературні поля, де колоситься в основному біблійна міфопоетика. До речі, і в "Месопотамії" вона колоситься, але хто про це ще не писав?

Стиль Жадана прекрасний, його приємно читати, навіть не хочеться, щоб книжка закінчувалась. Але якщо й закінчилась – не біда, можна сміливо починати спочатку. Усе одно у гонитві за сюжетом багато залишилось незрозумілого, нерозшифрованого, нерозкушеного, нерозсмакованого… Читачу тут доведеться працювати детективом. Звіряти свідчення, влаштовувати героям очні ставки, іти за непевними слідами деталей. Потяг автора до афористичності спокушає. Проте, на мій погляд, не всі потенційні афоризми аж такі влучні й удалі. Буває, що у письменникові раптом прокидається дипломований педагог і він починає упевнено, афористично городити щось несусвітнє. Наприклад, про те, як двадцятилітнім добре живеться, що навіть диявол їм жаліється на життя. Може, за часів Фауста так і було, бо двадцять – це той щасливий вік, коли ще можна обійтися без дефіцитних тоді дантистів. Зараз це уже трухлявий стереотип.

Мова Жадана - українська і харківська. Тобто якимось дивом про Харків, де – ні для кого не секрет – панує вибухова суміш російської лексики і українського прононсу та граматики, пишеться пристойною і природною українською мовою. Навіть діалоги не здаються штучними. Окреме спасибі Жадану за легалізацію контрабандного слова ларьок. Є, звичайно, літературна ятка, але питати когось в Східній Україні про ятку справа така ж безнадійна, як шукати у джунглях рояль.

Для мене особисто цьогорічних новинок є два твори, на які б я поставила у книжкових перегонах. Один із них - "Месопотамія", а другий написаний письменницею із Західної України. Якби попросили обирати між ними, я б обрала Жадана. Не тому що та інша книга менш талановита. Просто Жадан (хоч і пафосно звучить, але правда) це один зі стовпів, за який східняки тримаються, щоб не зісковзнути у прірву. Із двох близнюків першим годують слабшого. Це я не про книжки.

Вікторія Зенгва