У Совєтському Союзі не було не тільки сексу, а й психоаналізу Зиґмунда Фройда, хоч останнього й називають батьком терміна «імідж» (оскільки він видавав однойменний журнал). Реабілітувати довгоупосліджувану галузь знань робить спробу монографія О. А. Семченка «Іміджева політика України» (К.: Академія), яка інтригує ще з анотації: «Досліджено імідж держави як політичне явище і важливу категорію сучасної політології. На основі аналізу теоретико-методологічних підходів...».

Та сам текст перевершує всі очікування: цитати, цитати, цитати — на двісті сторінок 543 посилання. Похвально, що автор не плагіатор, але ж варто було би ще й структурувати чужі набутки. А так читач усе має зробити сам: вибрати, подумати, систематизувати.

Автор і сам потонув у хаосі цитат, не спромігся відповісти (принаймні для себе) на запитання: «Імідж — це образ чи імітація, реальний чи віртуальний об’єкт»? Розв’язуючи цю дилему в той чи інший спосіб, імовірно отримати зовсім різні конструкції соціальної реальності та можливостей іміджмейкерів. Ось і О. Семченко подеколи визнає, що творення іміджу обмежене реальністю й продавати правду вигідніше, ніж брехню, а в інших місцях ототожнює конструювання іміджу з піар-технологіями. Така авторська позиція межує з анекдотичною: «І ти, Ребе, правий...».

Проблема методології дослідження є ключовою. Наш автор це розуміє, але вельми своєрідно: «У теоретико-методологічній основі наше дослідження спирається на синтез кількох основних методів». Утім методів цих не названо. Натомість між усіма рядками шугають протяги совєтського розуміння змісту гуманітарної науки: багатослів’я, цитатний вал, наукоподібність. І в цьому плетиві годі шукати притомного визначення ключових понять, які буцімто досліджуються: імідж, країна, держава, державна служба, політичний режим, політична влада, а також аналізу взаємозв’язків між ними.

Рене Декарт писав: «Визначте значення слів і ви врятуєте людство від половини його помилок». Якраз цю аксіому великого філософа О.Семченко й зігнорував: не дав коректних визначень посеред цитувань протилежних підходів. Натомість повсюдно натикаєшся на лукаву совєтську плутанину-ототожнення між державою і країною. Імідж, як віддзеркалення процесів, предметів і явищ (реальності, що існує поза свідомістю), водночас є суб’єктивним феноменом. То, може, варто вже вийти за межі «діалектичного матеріалізму» й подумати про феноменологію, суб’єктивний біхевіоризм, метафізику?

 Костянтин ДИКАНЬ