У сімдесяті роки ХХ століття критика замовчала Віктора Некрасова; з’являлись лише інформації про його «проробку», а потім і про виключення з КПРС та Спілки письменників. На цьому тлі справжнім вибухом став виступ білоруса Василя Бикова в 1975 році на конференції «Література і війна»: він тоді сказав, що всі письменники, які писали про війну, почалися з Некрасова, всі вони «вийшли» з його «Окопів...». Проробки церберів від ідеології одразу впали й на В. Бикова, але він переніс їх гідно, його загартувала заборона повісті «Мертвим не боляче», яку він називав улюбленим дитям. А сам В. Некрасов уже був у Парижі, з СРСР його просто «видавили», — особливо ж принизливим був 42-годинний обшук, коли головна мета була залякати і принизити.

Лише через дванадцять років, першого вересня 1987-го, в «Московських новостях» з’явилася стаття, автор якої — В’ячеслав Кондратьєв — не побоявся прямо сказати, що книжка В.Некрасова «В окопах Сталінграда» належить до золотого фонду радянської літератури про війну. Вигнанець прочитав її за три дні до смерті. А от некролог, який написав В. Биков, в «Литературной газете» не помістили. Свій відгук на смерть колеги вдалося опублікувати в тих же «Московських новостях» Г. Бакланову, Б. Окуджаві, В. Лакшину, В. Кондратьєву. Тодішній неосталініст із Політбюро Є. Лихачов здійняв з цього приводу страшенний галас, газету ледь не закрили, але редактора Є. Яковлєва захистив сам М. Горбачов. Україна ж залишалася заповідником застою, «болотом» імені Щербицького.

Це лише маленькі штрихи до характеристики ідеологічної ситуації, партійного пресу на літературу, коли правив бал «найпередовіший» метод світової літератури — соціалістичний реалізм. В. Некрасов, чиїми творами гордилася б будь-яка література, був з неї викинутий і навіть позбавлений громадянства СРСР. Коли всі славили «Малу землю» Брежнєва, В.Некрасов гірко зіронізував: «Так це ви відсиджувались в окопах Сталінграда, коли ми кров проливали на Малій землі?» Та коли В. Некрасов повернувся своїми книгами додому, стало модою хвалитися дружбою з ним. Друкувалися навіть спогади людей, які голосували за виключення його зі Спілки письменників, не кажучи вже про тих, хто мав із Віктором Некрасовим «шапочне знайомство». До честі Леся Танюка, укладача книжки «Ізгой. Віктор Некрасов у спогадах сучасників» (К.: Дух і Літера, 2014), тут зібрано мемуари лише тих людей мистецтва, хто мав право сказати: «я був з Некрасовим і у світлі часи, і в годину негоди». Щоправда, тих світлих часів було зовсім мало...

Коли моніторив російські публікації з кінця осені 1987-го, коли у СРСР нарешті почали писати про В. Некрасова, помітив цікаву тенденцію: у багатьох матеріалах, навіть у респектабельному «Литературном обозрении», нав’язувалася думка, що письменник у Києві був самотнім. Так, офіційне письменницьке середовище бачило в ньому чужого. І тут суть не в російській мові його творів — для соцписьменників В. Некрасов був чужим за світоглядом, за поведінкою, за ставленням до влади і до свободи творчості. Це офіціозне ставлення взяли за основу, й відтак письменник постав як самотня жертва, людина, яка буквально задихалася в Україні. Але багато з написаного самим В. Некрасовим і спогади про нього свідчать, що концепція московських літературознавців облудна — було у нього «ближнє коло» спілкування і той гурт найвірніших друзів складався не лише з колишніх фронтовиків, які армійською кашею і спиртом святкували на Ярославовім Валу День Перемоги (про те, як він шукав фронтову махорку і американську тушонку для «фронтового братства», розповів Григорій Кіпніс у своєму спогаді «Віка»). Були серед його друзів і письменники, котрі «вписувалися» в тогочасну ідеологічну систему, були й дисиденти, як-от Євген Сверстюк, який написав, що «В. Некрасов — постать величезного масштабу, складна і суперечлива. Ця постать яскраво виділялася на тлі безбарвної доби». І саме Є. Сверстюк — як психолог за фахом — чітко визначив стан В.Некрасова: «Дика самота письменника в тоталітарному суспільстві. Самота в «ідейно здоровому» колективі. Самота у вузькому колі, де нема гарантії, що ніхто не донесе про розмову. Ні з ким порадитись і нікому звіритись».

Цікаво, що сам Віктор Некрасов приблизно так само оцінював психологічний стан кращих представників українського літературного істеблішменту в написаній в еміграції книжці «Погляд і дещо» (1977). Ось, приміром, про смерть М. Рильського і П. Тичини: «Пішли з життя два великі поети. Вони вмерли задовго до своєї смерті. І привела їх до передчасної смерті Комуністична партія. Та сама, яку вони оспівували і членами якої були». Тут також точні спостереження й цікаві роздуми про О. Довженка та Л. Новиченка, а от стосунки з О. Корнійчуком і В. Василевською, обіграні В. Некрасовим у своїх фантастичних мемуарах, тонко проаналізувала літературознавець Т. Свербілова («Слово і Час», 2011, № 12).

Так, в його творах часто превалювало ігрове начало, і деякі читачі вірили, наприклад, що В. Некрасов із самим Сталіним два дні «обмивав» Сталінську премію. І в житті він частенько грав, любив розігрувати друзів, влаштовував мізансцени. Але, як пише Лесь Танюк, для нього були три святі поняття: мама, війна і Бабин Яр. Про трепетне ставлення В. Некрасова до матері згадують усі автори рецензованої книжки. Війна, друзі-фронтовики, чоловіча воїнська дружба — то була тема сакральна, тільки для втаємничених — тих, хто був під кулями і снарядами, в окопах. А про Бабин Яр — то треба писати велике дослідження, центром якого був день 25-ї річниці початку розстрілів — 29 вересня 1966 року. До речі, коли народний депутат Г. Алтунян одержав із КДБ вцілілу папку з одного з семи мішків конфіскату, там було есе (27 сторінок) Віктора Некрасова про Івана Дзюбу. Нині ж ми читаємо у книжці спогадів і про перші їхні зустрічі, і про стосунки, за словами І. Дзюби, «про які я і не мріяв». Одному з перших він показав йому будинок Булгакова на Андріївському узвозі, натомість І. Дзюба познайомив В . Некрасова з творчістю шістдесятників, дав йому на прочитання незакінчений рукопис «Інтернаціоналізм чи русифікація», і В. Некрасов далі спонукав автора до швидшого завершення. Зрештою, Віктор Некрасов так перейнявся українськими справами, що підписав відомий лист 139 діячів науки і мистецтва з приводу арештів і переслідувань. І саме В.Некрасов (та ще Микола Лукаш і Григір Тютюнник) прийшли до Івана Дзюби додому після його 18-місячного перебування в слідчому ізоляторі КДБ.

Важливість книжки «Ізгой» і в тому, що тут — не лише письменницькі мемуари. Режисер Олександр Муратов, актори Олег Борисов, Веніамін Смєхов, інші автори — все це дає можливість якось стереоскопічно і всебічно змалювати небуденну постать В.Некрасова. І особлива тут заслуга редактора-упорядника, який постає своєрідним хроністом життя В. Некрасова в Україні. Лесь Танюк іще з далеких 50-х вів щоденник «по живих слідах». Тому ми знаходимо тут не тільки суто літературні або мистецькі нотатки, а також і фіксацію життєвих ситуацій, що яскраво розкривають людські характери. Тут і розмова з Л. Новиченком щодо «захисту» О. Довженка від В. Некрасова («зателефонували звідти і сказали «Треба!»), і згадка про Олеся Гончара, який у житті «довіряв тільки щоденникові». А про зламаний хребет української літератури на прикладі творчості Миколи Бажана вже у Парижі сказав сам В.Некрасов.

Документи іноді говорять виразніше, ніж люди. Добру справу зробив упорядник, помістивши до книжки «Виписку з протоколу засідання Київського міськкому партії» за 12 жовтня 1966 року, присвячене розгляду «неорганизованного сборища по поводу расстрелов в Бабьем Яру», а також лист Леоніду Брежнєву 20 травня 1974 року. Наступного дня В.Некрасова за цей лист було виключено зі Спілки письменників як такого, «що зганьбив високе звання радянського письменника антирадянською діяльністю і аморальною поведінкою». І абсолютно закономірно, що Л. Танюк ввів до книжки радіовиступ «Кому це потрібно?» — крик душі письменника про ситуацію з обшуком і виїздом із СРСР. Саме там зацитовано протокол партзборів: «Виключити з КПРС за те, що дозволив собі мати власну думку, яка не збігалася з лінією партії».

Отже, була у Віктора Некрасова Україна Івана Дзюби; була і друга — Україна Корнійчука та Щербицького. І був він ізгоєм саме другої України...

Анатолій ШПИТАЛЬ