Нагороду за художню та наукову українську есеїстику було засновано 2013 року Українським центром міжнародного ПЕН-клубу, Києво-Могилянською бізнес-школою, видавництвом «Дух і Літера» та Українським науковим інститутом Гарвардського університету.  Першими лауреатами премії, що носить ім’я Юрія Шевельова, який започаткував модерну українську есеїстику, минулого року стали Андрій Портнов за книжку «Історії для домашнього вжитку» і Тарас Прохасько за «Одної і тої самої».

Цього ж року на конкурс надійшло понад 20 заявок. Члени журі відібрали short-list із трьох номінантів, якими стали Богдана Матіяш за книжку «Братик Біль, Сестричка Радість» («Видавництва Старого Лева»),  Костянтин Москалець за «Сполохи» (видавництва «Піраміда») та  Ростислав Чопик за «Менталітети» (видавництва  «УВС ім. Ю. Липи»).

Про стан сучасної української есеїстики та незасвоєні уроки від Юрія Шевельова, якому в день вручення премії (17 грудня) минуло б 106 років,  «День» розмовляв із членом журі з присудження Премії імені Шевельова, доктором філологічних наук, член-кореспондентом НАН України, завідувачем відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ Тамарою ГУНДОРОВОЮ.

— Завдання цієї премії — стимулювати розвиток української есеїстики, — говорить Тамара Гундорова. — На моє переконання, у нас немає сталої і розвиненої    традиції есеїстики, як, наприклад, у Польщі, яка відома своїми блискучими зразками в цьому жанрі. В Україні ми можемо   згадати Євгена Маланюка, Євгена Сверстюка, але, власне, самої традиції інтелектуального есе у нас бракує. Тому Премія імені Шевельова має, передусім, стимулювати розвиток цього напрямку. Причому розвиток есеїстики різного плану — інтелектуальної, яка підіймає важливі, суспільно-значимі питання і стосується не тільки вузько літературної сфери, і есеїстики художньої — в широкому сенсі, можна говорити навіть про есеїстичні романи.

Із чим ми зіштовхнулися (і я повинна чесно про це сказати) — так це складнощі із самим поняттям есе як такого. На премію подають чимало заявок, але серед них власне есе — небагато. Часто самі ж автори не  розуміють, що це за жанр, і до есеїстики відносять і наукові статті, і художні тексти (новели), і публіцистику. Навіть серед членів журі премії теж є певне різнобачення з цього питання...

Якщо ми говоримо про Юрія Шевельова, ім’ям якого названо премію, то мені б хотілося, щоб цю відзнаку давали за інтелектуальну і актуальну есеїстику. Бо сам Шевельов писав блискучі есе — інтелектуальні, самоіронічні, дотепні, гострі, точні в характеристиці його часу, виразні за стилістикою. От до такого типу есе і хотілося б спрямувати сучасних авторів.

— Наскільки творчість Юрія Шевельова сьогодні актуальна для України?

— Започаткувати премію — була дуже своєчасна ідея. Адже ім’я Юрія Шевельова знакове для усього ХХ століття, а на початку нашого — воно стало ще більш актуальним. Передусім Шевельов всесвітньо відомий учений-мовознавець. Але крім цього, він блискучий есеїст. Я б визначила кілька ознак (а може, ідей) його есеїстичного стилю. По-перше, його есеїстика має виразне європейське коріння, вона, так би мовити, цілком вкорінена у європейську культуру. Цікаво, що до Америки, де мешкав багато років, Шевельов ставився досить специфічно. Мені пощастило досить багато спілкуватися з Юрієм Володимировичем, коли я перебувала на стажуванні в Колумбійському університеті, і пригадую, він не раз зізнавався, що принципово не дивиться американського кіно, але постійно ходить на фестивалі європейських фільмів в Америці. Європеїзм — його стала традиція творчості. По-друге, його есеїстика принципово антипровінціальна. Він сповідував цінності сучасної, модерної Європи. І такою ж хотів бачити Україну. Україна в його розумінні повинна подолати колоніальну малоросійську провінційність. Бути у європейській культурі для Шевельова — це природній шлях і особистого, і національного самоусвідомлення. По-третє, Шевельов був людиною принципово антирадянською, тому від самого початку його «роман» із радянською системою був приречений на невдачу.

— Ми у «Дні» неодноразово зверталися до творчості Юрія Шевельова. Зокрема, у книжковій серії «Бронебійна публіцистика» друкували «Москва, Маросєйка» та «МИ і ми», а в «Підривній літературі» — «Принципи й етапи большевицької політики щодо слов’янських мов у СССР». Але якщо говорити про країну загалом, наскільки ми сьогодні знаємо творчий спадок  Шевельова?

— Так, я знаю, що «День» видає Юрія Шевельова. Це дуже важлива та своєчасна робота. Адже загалом у нас його творчий спадок сьогодні мало публікують. Твори виходять або в громіздких виданнях, або у збірках з обмеженим накладом. А його треба читати і перечитувати, починаючи зі школи; я вже не кажу про університети. Якось одного разу після доповіді про Шевельова мене запитали колеги, не гуманітарії, мовляв, нам стало цікаво, ми хочемо почитати Шевельова. Де можна купити його твори? Тоді я відповіла, що у тритомнику, який виходив ще в 1990-ті роки. Тепер, на щастя, є окремі видання, хоча й нечисленні. Буду рекомендувати і книжкові новинки «Дня».

— Їх можна купувати як у боксах з іншими виданнями класиків публіцистики, так і окремо. До речі, якщо говорити про статистику популярності книжок із серії окремо, томи Юрія Шевельова користуються популярністю.

— Це дуже добре. Повторюся: Шевельов блискучий стиліст, і його читати легко, як художню літературу. Він будував свої тексти, ніби театральну композицію, любив парадокси. І те, що його сьогодні читають, зокрема у виданні «Дня», дуже позитивно.

— У своїй статті «Москва, Маросєйка», написаній 1954 року в Бостоні, Шевельов назвав трьох головних ворогів України: Москва — кочубеївщина — провінціалізм. На вашу думку, після Революції Гідності, анексії Криму Росією та потрясінь на сході країни українці нарешті зрозуміли передбачений автором посил?

— Так, останній рік дійсно показав, наскільки був правий Юрій Шевельов, вказуючи на головні загрози для України. І ми нарешті після всіх цих трагедій чітко зрозуміли, що імперська Москва — наш ворог. Питань більше немає. Щодо провінціалізму, то ми, на жаль, все ще лишаємося провінціалами, звільняючись досить повільно від власних комплексів, а іноді загонисто повчаючи саму Європу. Ми почали вже усвідомлювати себе не-провінціалами, але цього мало. Треба навчитися мислити самокритично. Ну і проблема зрадництва та прислужництва «старшому брату» також, на жаль, гостро проявилася під час анексії Росією Криму та трагічних подій на Донбасі.

Вадим ЛУБЧАК