«Четверта радість» – так зветься нова книжка однієї з найяскравіших поеток останніх десятиліть, Олени Степаненко, що з’явилася друком у тернопільському «Кроці». Книжка різноманітна та нетипова, далека від стереотипів про сучасну українську поезію, хоча й віддана своєму часові. Книжка перенасичена магією та напругою, що хочеться пояснити 2014 роком виходу, але це було б занадто просто.

Отож, «Четверта радість» є четвертою книжкою Олени Степаненко (а третя звалася «Третьою Атлантидою»). І таких паралелізмів у цій поезії дуже багато. Вірші Степаненко взагалі виразно контрастують із поширеною та в принципі не позбавленою підстав концепцією культури нинішньої доби як культури спрощення, фрагментування, редукції. Ну, й із відповідними трактуваннями новітньої української поезії як односпрямованим рухом у бік поп-культури, одновимірності, безальтернативної іронії та інших, як то кажуть народні авторитети, «неоцинізмів». Олена Степаненко якраз навпаки послідовно культивує у своїх текстах багатозначність, різного роду культурні алюзії, зрештою, вертикальний вимір літератури як такий.

Згаданий на початку попереднього абзацу паралелізм четвірок це, власне кажучи, доволі типовий вияв магічного мислення. І воно в «Четвертій радості» зустрінеться вам не тільки у назві, а й на багатьох сторінках. Десь – у забавних елементарних стилізаціях під загальновідомий магічний фольклор (треба сказати, дещо несподіваних: зазвичай Степаненко все-таки орієнтується на формально складніші культурні взірці), інкорпорованих як своєрідні «інтермедії» до більших текстів –
Іди-іди дощику
Зварю тобі борщику
А ти москаль не іди –
Наварю тобі біди (…)

Десь – просто в згадках певного роду реалій і предметів, у тематиці (скажімо, розмова з померлою бабусею у сні, її небанально оформлені напучування-замовляння). А десь і в загальному настрої, спрямованості риторики віршів:
кожне слово буде почуте тут і зараз
благословення прокляття молитва брехня
неси своє слово наче колиску
обережно ледве похитуючи
неси його як немовля
боячися впустити
неси його наче воду
щоб не розхлюпати (…)

Магічність досить передбачувано перетинається з мотивами біблійними, релігійними та взагалі тими, що витворюють метафізичний простір. На метафізиці, можна сказати, зосереджена передмова до «Четвертої радості», написана Маріанною Кіяновською. Вона помітно акцентує «апокаліптичність» книжки (що особливо добре відчитується в українській поезії саме сьогодні), через яку, всупереч усьому, проростає надія і налаштування, замовляння на краще.

І справді, «апокаліптична терапія» в Олени Степаненко присутня. Тут чимало трагічних моментів, надто виразних через загальну схильність до сюжетних віршів, і нерідко вони дістають світле розв’язання. Або хоча б залишаються врівноваженими, «доки ми балансуєм на грані між смертю – й оргазмом».

Але й поза драматичним вихором проблем життя і смерті, який подекуди виходить занадто вже згущеним, у «Четвертій радості» є інші цікаві речі.

До прикладу – алюзії та контексти. На щастя, Олена Степаненко в цьому сенсі аж ніяк не обмежується фольклором. Не обмежується й серйозною екзистенційною напругою. Тому в книжці є «яйце-райце», а є і «яйце-райцентр». Є епіграф із Лермонтова, а є й наче постмодерний набір стрибків-посилань –
отож – висю на балконі зайцем,
плюшевим Одином,
така зворушливо-мокра,
мов крейзі крейсер Варяг – і так само
нескорена…
внизу – ген лимани Лук’янівки
вгорі – прапори простирадел,
на капітуляцію скоєного,
а я, бентежна, бурі зовсім не прагну,
я не шукаю у зливі ні забуття, ні спокою.
(…)
і все, що лишається, все, що вода не змиває –
останні монети світла –
з останніх шибок трамвая
гостинчики діду Харону
від Діда Мазая.

І то – в межах одного вірша. Якийсь текст збірки може бути присвячений образу поетки-сучасниці чи літературного фестивалю. А інший – розгортатися за зразком класичного музичного твору й мати відповідну назву: «Моцарт, фантазія c-moll». Музичність, до речі, загалом притаманна віршам Олени Степаненко. Це, звичайно, очевидніше на слух, ніж на око, проте особлива ритмічна й фонетична структура віршів «Четвертої радості» недвозначно помітна і на папері. Саме цей пошук мелодії, як на мене, допомагає авторці у «вузьких місцях» її творів, якими не раз видаються згадані алюзійні ігри – на них складно й вибагливо збудовані вірші найбільше ризикують втратою рівноваги.

Ненав’язливо привертає до себе увагу географічний (чи геопоетичний) контекст книги. За винятком екзотичного баскського циклу «Euskadi Ta Askatasuna (Мова і Незалежність)», добряче співзвучного нашим реаліям, тут маємо переважно літературне осмислення центральноукраїнського краєвиду і духу. Рідні місця поетки й ті, в яких вона живе – південна Чернігівщина, Прилуки, Ніжин, Київ з передмістями – досі виглядають кількісно та якісно недоописаними у сучасній українській літературі, порівняно з їхньою роллю, і в цьому розумінні книжка Олени Степаненко ще й працює, сказати б, на літературну карту.

Щоденний досвід і історія, кохання і родинна пам’ять, містика і жарти, смерть і надія – всі ці ключові для «Четвертої радості» мотиви сприяють «епічності» збірки. Простіше кажучи, абсолютна більшість віршів організована навколо чіткої сюжетної лінії. Це сприяє читабельності, стрункості форми, проте, на жаль, дещо відвертає увагу від самої механіки, орнаменталістики текстів – образності, метафорики. А письмо Олени Степаненко вправне й розмаїте, вона вільно і стильно оперує різними ритмами й розмірами. Тож, читаючи «Четверту радість», звертайте увагу не лише на іносказання чи пророцтва революції та війни (можна ще спробувати відгадати, де передбачення, а де відгук – не сумніваюся, що саме таке прочитання нової книжки буде нині особливо популярним) або інші свідоцтва часу, не тільки на філософські питання, а й на «формальні» повороти. Саме вони роблять поезію не лише історичним фактом чи сконцентрованою в особливий спосіб думкою, але й особливою, повсякчас живою матерією.

Олег Коцарев