Роман позаторішнього нобелівського лавреата китайського письменника Мо Яня «Червоний ґаолян: історія одного роду» (Х.: Фоліо, 2015) прийшов до нас дуже вчасно. Дія відбувається в період антияпонської війни, що почалася у кінці 1939-го і вже весною 1940-го перетворила край на холодне і голодне пустирище з людьми-тарганами. Першопочатковий імпульс від сприйняття цієї талановито охудожненої історії — його авторові по-людськи віриш, бо вже перша фраза інтимізує, довірливо конкретизує перебіг далеких подій, які багато кажуть нашій нинішній гуманістичній підсвідомості: «1939 року, 9-го дня 8-го місяця за старим календарем, мій батько (цей нащадок розбійника), якому було трохи більше 14 років, пішов разом із легендарною командою героїв Юя Чжаньао, що згодом стане відомою по всій країні, улаштовувати засідку на автомобільну колону ворогів на Цзяопінському шосе»...

Подальша магічно-реалістична за стилем, галюциногенна, подекуди в’язка, а подеколи непомітно ефірна розповідь, яка червононитковим стеблом гаоляну (китайський вид сорго) снується — «між небом і землею» — через увесь огром тексту, оперує цілими часовими пластами, переставляючи їх так, як змінюється у людському світі сон і реальність, життя і смерть, дивно подібні між собою весілля і похорон. Як-от, дивовижне поєднання натуралістичних сцен смерті з описом красивих жіночих та стильно-сильних чоловічих тіл із ритуально-поетичними картинами весілля і похорону, коли химерно поєднується детальний образний мікрокосмос бабусі ліричного героя, яку несли на весілля, і макрокосмос тих, хто хоронив її, вже убиту «японськими дияволами».

Іноді виникає враження, що цей великий за формозмістом і психофілософським обсягом увічнення ефемерного роман складається з окремих новел-поем — адже стиль Мо Яня поетично-імажиністський. І якби не реалістично правдивий біль, від якого часто хочеться плакати, вжившись у цю сімейну воєнно-драматичну сагу, то можна було би цим текстом орнаментувати якісь свої думки-погляди. А надто, коли чекаєш повістки на реальну українську війну, яка, здається, ніколи не закінчується...

Опис же самої війни у цьому романі-аутопсії, як називає його дехто, сягає такої всеохопності, яку зустрічав хіба у Льва Толстого. Та, врешті-решт, ці свідчення перестають еклезіастично жахати, бо на всьому тому учишся виловлювати, як золотих рибинок, як крабів із води, як зернятка ґаоляну з цибулисто-яєчних китайських коржів, моменти людської радості, світла, щастя; утверджуватися у сильній думці, що навіть війна одних ламає, а інших духовно підносить — туди, до спільного Неба...

Надзвичайно проста людяність Мо Яня в тому, що віртуозною майстерністю він стирає, руйнує межі між націями, кольорами шкіри, релігіями, рослинами, тваринами і зорями. Творить з калейдоскопа питомо китайських запахів, звуків і порухів одну велику органічну симфонію солодкої муки під назвою «Життя». Яке також — війна. І де — попри все і вся — є місце іронії та гумору, жагучим поцілункам смерті та коханої, коханої смерті...

Роман — про вічні проблеми: що таке моральна чистота й у чому полягає правильний шлях. Тут же теми релігії, братства по духу і по крові, історії і природи, буття людини в межових екзистенційних станах: між любов’ю і ненавистю, Небом (у буддійському розумінні) та землею, тілом і душею, внутрішньою та зовнішньою перемогою і поразкою, де селяни з ґаолянових полів — як і рибалка із хемінгуеївського твору «Старий і море», — не визнають себе переможеними, навіть вмираючи. Та найгостріша — тема зради: тому так відразливо описані китайці, які пішли служити ворогові. Архетипний в цьому контексті опис убивства господарем «зрадників»-мулів, яких силоміць забрали були японці на різні свої роботи.

До найцікавіших образних місць роману належать описи тілесно-душевних сцен кохання (чи, радше, еротичні натяки на них): «Скільки любовних притичин діялось на цьому шляху з моєю бабусею, як на чорній землі під ґаоляновим колоссям колись світилося біле, мов нефрит, голе бабусине тіло». Тут і соковиті картинки сезону ловитви крабів, а поруч — локальні «гімни» зброї, яку явно любить сам автор і його герої («шабля — мов слизький в’юн»). А слідом — криваві сліди тої зброї: страта японського генерала, сцени катувань і зґвалтувань, убивств вагітних жінок, монахів, жахлива масова різанина. І ніяк від цього жахіття відсторонитися. Є в «Червоному ґаоляні» один персонаж швейківського типу, який не любить і не здатен воювати, але мусить разом з усіма, терплячи прикрощі і від своїх, і від ворогів: японські літаки «розбомбили на шматочки» трьох його синів, і дружина послала його на війну, а бабуся дала старий родинний дробовик. Й ось уже всі разом «йдуть вбивати японців, йдуть вбивати людей, як собак», а опісля «собаки — ціла зграя — прибігли поживитися людським м’ясом і спокійно чекали на полі, хижо поблискуючи очима на батька та командувача Юя». А понад усім — образ червоного дощу, який змиває все...

«Червоний ґаолян» — твір соціально-психологічний, філософський, притчовий. Ліро-драмо-епічний. В цій магічно-реалістичній історії одного роду — окрім межово відвертих описів побуту й фамільних таємниць — багато демонології, фольклорної органіки, інтригуючо-туманних натяків, пікантно-інтимних недомовленостей. Афоризми Мо Яня часом скидаються на добре відредаговані «романи», як-от: «Минуле, яке ніколи не вмирає, і теперішнє, яке завжди зникає» або «Не дивись на обличчя монаха, дивись на обличчя Будди, не дивись на рибу, дивись на воду».

Попри жорсткий ба навіть жорстокий сюжет, роман пройнятий імпульсивною поезією, текст щедро інкрустований іскристими пасажами на кшталт: «А на землі скрізь тихо шумував ґаолян, вмочаючи свої колоски в місячне сяйво». Взагалі ця невибаглива рослина для автора — символ внутрішнього і зовнішнього космосу одночасно-однопросторово, аж так: «Бабуся почула голос Всесвіту — він долинав зі стебел ґаоляну».

Війна ж у романі показана у всій своїй потворній та смертельній «красі», як прикра, але, на жаль, закономірна червона нитка в історії людства — аби яскравіше відтінити те найкраще, найсвятіше, що вона пробуджує в людині: красу вірності, кохання, смак до життя у всій його швидкоплинності і нескінченності. Без такого розуміння і катарсисного переживання війни, як це зробив у своєму романі Мо Янь, світ був би ще жорстокішим. Тож, «Червоний ґаолян» посіяний на нашому вітчизняному інформаційно-культурному полі дуже вчасно.

Ігор Павлюк