Харчова аналогія тут невипадкова – адже «путівник» водить не лише стежками Ероса, а й темними підземеллями галицької кухні, історії та, зрештою, міфології (чи, що більш імовірно, демонології).

Петро Яценко є незаслужено непоміченим читацькою публікою автором, про що в передмові слушно зазначає Анатолій Дністровий. Кожна його книга настільки не подібна на попередні, що видається, ніби твори писали різні люди. Тому й чекаєш на новинку письменника завжди з особливим інтересом – а куди цього разу його «занесе»? Незмінним залишається єдине – якість письма та схильність до іронії.

Автор прошиває нитками галицьких розбитих доріг абсолютно різні виміри, що виринають перед очі двох ліричних героїв: весільного фотографа та його друга-інженера. Ці дороги нерівні, покручені й випадковим чином переплетені, вони часом обриваються в хащах підсвідомого і виринають знову – саме так, як і ведеться в порядних казках або ж у Галичині. Герої – сучасні Дон Кіхот і Санчо Панса – прагнуть майже неможливого – зрозуміти жінку. Точніше, прагнуть вони насамперед її пізнати – у сенсі суто фізичному, але, оскільки їм фатально не щастить, вони змушені шукати обхідних шляхів через розуміння жіночої душі. В цій невдячній справі їм також не те, щоби таланить, проте це той випадок, коли вагомою є не стільки ціль, скільки шлях до неї.

Замість меча герой носить при собі фотоапарат, видобуваючи у переломленому й зафіксованому світлі цілком окрему, глибшу, із іншими акцентами, реальність. Проте і ця «зброя» не дуже допомагає у пошуках.

Якщо тема жіночої (чи то пак, дівчачої) цноти та її втрати/збереження стала вже майже моветоном у мистецтві, то чоловіки в цьому сенсі лишалися незаслужено дискримінованими. Між тим, «путівник» нагадує, що ініціація для них є не менш драматичним життєвим етапом.

«Почну з того (а я, власне, відкладав цей момент якнайдалі), що я радше широкий, ніж високий, а постійна усмішка з дитинства призвела до того, що моє обличчя виросло теж круглим. Якщо сюди додати досить ріденьке волосся та відсовбурчене праве вухо (з лівим усе склалося гаразд, на щастя), то моя вартість на ринку вільних статевих стосунків може видатися завищеною, а на ринок шлюбний я не надто поспішав… [...] До армії мене взяли через те, що мав окуляри з товстими скельцями та клишоногість, бо ж на медкомісії виходило, що саме такі, як я, і мають служити в армії: здорові люди при ясному розумі, звісно, мають що робити й на цивілці…»

«Маленька людина у великому світі», котра не хапає зірок з неба в просторі соціальному, приречена на внутрішню втечу. Для ліричного героя таким паралельним виміром виявляються тексти старого провінційного бібліотекаря, котрі той вперто надсилає поштою. Листи виявляються такою собі «книгою в книзі», та зрештою, неминуче змішуються із реальністю персонажів. Точніше – стають нею, чи підкорюють собі героїв – складові цієї формули можна переставляти як завгодно, суть лишатиметься незмінною, причому однією із складових неминуче стає сам читач книги…

«Якщо тобі вдасться перетнути кордон небесного моря – вважай, що ти перетнув її кордони. Єва приймає всіх, усім дає можливість споглядати себе, вона є тілом цієї землі, а земля нічого не бере собі близько до серця. Нехай ви будете разом пити вино, подорожній, але тобі навряд чи пощастить стати зморшкою на її обличчі. Потрапити в Єву – це наче потрапити в себе. Там, усередині, немає нічого, крім теплої чорноти, що вбирає всі візерунки життя, ковтає, скидає з висоти, тлумить, перевертає, наче шалений гірський потік…»

У розпеченому казані християнських та дохристиянських уявлень набирає градусу нова, ні на що не подібна міфологія – галицька, з якої ми дізнаємося, що галичанами не народжуються, «…галичанами стають лише подорожні, які загубилися в цьому краї, яких захопила ця волога, і вони в ній потонули». Волога повсюди – на тілі, в каструлі з борщем, на асфальті, в повітрі – цією стихією проникнутий весь текст. Тут, у цьому казані, мешкають фантастичні, металеві із вкрапленнями напівкоштовного каміння комахи, оживлені під чуйними руками підмайстра ювеліра Єремії. Тут мешкають жінки, вилиті з карамелі й оживлені циганським майстром Шпі – найзвабливіші і найнеприступніші, що захищають і плекають свою самотність, й мучаться нею водночас. У кожній із них живе добрий і суворий бог. Тут же є сороміцька й загадкова «машина любові», і підприємливі диякони, що імітують диво появи образу Діви Марії, заробляючи на роззявах-туристах.

Соціальне й архетипічне в романі переплітається настільки хитромудро, що не завжди встигаєш помічати переходи. Адже абсолютно неможливо передбачити, що твердий і земний, як скеля, незламний Любомир паротяг «…уже насправді давно мертвий, і тепер обходить місця, де він жив, поволі прощаючись із ними, лишаючи мітки на деревах і старих лавках, зроблених із темної деревини, а часом – навіть на камінні, вишкрябуючи лезом ножа якісь дивні руни й символи, що він сам не певен їхнього значення».

«Путівник» представляється безмірним і нескінченним, як самі дороги, де мимоволі вловлюються аналогії з текстами Винничука й Іздрика, і звісно ж, Фройда і Юнга (куди ж без них?), де простежується без ліку нашарувань, неоднозначних тем і образів, які можна розкривати нескінченно. А можна просто смакувати багатющу, як галицька кухня, мову і вишуканий стьоб над вічними і безжальними екзистенційними питаннями.

Олена Максименко